Звірі - Назар Крук

«Вони довго дивилися одна на одну, — сказала Максові директорка, — виникло враження, що вони про щось розмовляють, а може, ця дитина гіпнотизувала її… знаєте, хоча я в усе це не вірю, але щось таки в ній було не так…»

— То не лише екстрасенси, а й звичайні люди помічають, що вона… е-е… -…темна, — підказав Макс.

— Ага, темна. Слухай, якщо так, то маємо підтвердження твоїх видінь, отже, можемо ліквідовувати. Ех, бідна бабця…

Ну нічого, буде наступного разу розумніша, заведе замість дитини, припустимо, кота, на котів ми ще не полюємо… Чи Доктор Зло вже й на тварин визвірився?

— Дене, — Макс знову дивився на мене, як на людину, до якої анічогісінько не доходить, — «темна» — не означає «погана». Знаєш вислів «темний бік місяця»? Ми називаємо його темним не тому, що він нам не подобається або лякає — ми просто не бачимо його.

— Але ж об’єкт саме лякав людей…

— Людям властиво боятися того, чого вони не розуміють. Наше завдання і полягає в тому, щоб зрозуміти, що, можливо, заспокоїть усілякі подібні страхи.

Я вже не слухав. Я помітив одну цікаву штуку. Точніше, людину. Невисокий на зріст худорлявий чоловік сидів неподалік від нас просто на траві й читав книжку. Спочатку я не звернув на нього уваги, але сутінки густішали, вже майже перетворюючись на темряву, а він і не думав припиняти своє читання.

— Ми не самі, — тихо повідомив я Максові.

Він прослідив за моїм поглядом, поглянув на мене, прошепотів:

— Це хто?

Якби ж я знав… Або людина з неймовірно гарним зором, або хтось настільки тупий, що маскується в темряві за читанням книг… Вже вкотре за сьогодні я відчув нереальність усього, що відбувається навколо. Мене оточували дивні люди в абсолютно неймовірних ситуаціях. Якщо все це — справа рук Жароха, треба буде порадити йому пройти медичний огляд, особливу увагу звернувши на стан психіки…

— Ще не знаю, — сказав я, підіймаючись, — зараз спитаємо…

— Може, краще я? — Макс піднявся також.

Я навіть не встиг вирішити, як все ж таки буде краще, коли помітив рух у темному під’їзді. Обернувся й побачив дівчинку з великим порожнім пакетом — певно, йшла до магазину.

— Це вона, — прошепотів Макс, — це Ганна.

Я рішуче рушив до неї.

— Що ти робиш? — засичав, наздоганяючи, Макс. — Імпровізую, — кинув через плече я.

Не знаю, чого у цьому раптовому бажанні зробити щось не за планом було більше: намагання довести Максові, що я крутіший за нього, намагання довести це собі чи спроби кардинально змінити хід подій — останні декілька годин я відчував, що маю взяти бика за роги, але ніяк не міг цього бика знайти.

Бідна дівчинка, пронеслося в голові, як її тільки не обзивали сьогодні — то вона Чорна діра, то бик…

— Я не зможу підтримати тебе, — сичав Макс, — я більше до неї всередину не полізу…

Навіть так? Невже він так звик до своїх навиків гіпнозу, що не може входити в контакт з об’єктом, не лізучи при цьому до його мозку?

— Аню! — гукнув я. Макс ледь чутно вилаявся за спиною.

Що, хлопчику, подумки всміхнувся я, ситуація виходить із-під твого контролю? На те я і Джокер, щоб виводити ситуації з-під контролю, а людей — з емоційної рівноваги.

Вона зупинилася, здивовано й навіть перелякано витріщилася на нас. Спитала:

— Ви до мене?

Ми підійшли ближче. Я роздивився об’єкт. Ну і чого вони наробили стільки галасу? Звичайна дівчинка, симпатична навіть, зі світлими очима і світлим поглядом… Теж мені Омена знайшли… Коли вони вже припинять перетворювати перших-ліпших мух на слонів?

— Якщо ти з двадцятої квартири, то до тебе, — посміхнувся я.

— Ви сусіди? — вона намагалася зрозуміти, хто ми такі, і ніяк не могла.

— Ми до твоєї бабусі. Я знав її доньку, ми вчилися разом… така трагедія… хотів висловити співчуття…

Дідько, треба було хоч поцікавитися, як покійну звали! «Її доньку»… Імпровізатор, бляха-муха… Добре, що хоч справу маю з дитиною…

— Бабусі немає вдома, — сухо відповіла вона й, здається, зібралася йти.

— Та я так і зрозумів, що немає, бо світло ж не горіло, — увімкнув балакучість я, аби затримати її, аби втримати контакт, — а от чого ви, юна леді, сидите у темряві — от що мені незрозуміло.

— Я спала, — відповіла вона — так само сухо й холодно.

Раніше я так звітувався перед Жарохом. Доки не второпав, що довільна манера звіту йому подобається більше.

— А ми тут також уже майже поснули, а ще змерзли. Може, пустиш нас додому? Ми там на бабусю разом почекаємо…

— Бабуся в лікарні, повернеться за декілька днів.

— В лікарні? — злякався я. — Щось серйозне?

В лікарні? Цікаво… Або нам просто неймовірно щастить, або її туди вже відправили наші (аби не плуталася під ногами)… хоча, якщо ці наші навіть дитбудинок пробити не спромоглися, то й бабцю не чіпатимуть… ламери. Або ж це таки чергове моє випробування. І чого від мене чекає Жарох? Аби я сказився? Аби втратив відчуття реальності?

Аби заволав щось на кшталт: «Це все бісові декорації! Досить мене дурити!» Я ж можу. Тільки — навіщо? Ні, якщо Жарох випробовує мене, він чекає на щось більш адекватне, на єдино можливу дію у цій ситуації, на єдино вірну відповідь… А такої відповіді я поки що не маю.

— Серце, — коротко відповіла дівчинка.