Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Анатолій Григорович Михайленко
Коли овринг залишився позаду, начальник експедиції зліз з коня, витер спітніле чоло і, дивлячись, як плавно ширяли над прірвою орли, вимушено всміхнувся:
— Так ніхто б і не дізнався про нашу загибель. Хіба що ці птахи… Та що їм до нас? Вони тут царі, боги!
А поряд стояли киргизи-провідники і молилися на самого Вавилова, як на бога, що врятував їхнє життя.
Нелегко давався світовий перепис культурної флори!
Повернувшись з памірської експедиції, Микола Іванович з головою поринув у вир революційних подій. Він усім серцем сприйняв оновлюючі вітри Жовтня і з новим запалом узявся за оновлення рідної землі.
У червні 1920 року на III Всеросійському з’їзді селекціонерів він обнародував свій “Закон гомологічних рядів у спадковій мінливості”, який був розцінений як видатне досягнення молодої радянської науки.
Через рік тридцятитрирічного професора слухали учасники Міжнародного конгресу з сільського господарства, який відбувся у США. Виступ Вавилова став сенсацією. “Якщо всі росіяни такі, як Вавилов, — писали газети, — нам треба дружити з Росією. У біології з’явився свій Менделєєв”.
А “Менделєєв біології” вже поривався в нову експедицію. Його вабив Афганістан. Протягом віків доступ туди європейцям був закритий. Англійський мандрівник Фер’є писав наприкінці минулого століття: “Іноземцю, якому випаде побувати в Афганістані, вийти звідти здоровим, неушкодженим і з головою на плечах зможуть допомогти тільки сили небесні”.
Лише 1919 року, коли Радянська Росія визнала незалежний Афганістан, кордони цієї країни були відкриті для європейців. І тільки 1924 року радянські вчені вирушили туди шукати батьківщину пшениці. Тижнями вони йшли навмання — не було шляхів, не було карт, провідники відмовлялися вести “білих прибульців”. Ось уривки з щоденника Вавилова:
“20 жовтня.
Шлях через перевал Парун… Віддалік видно вічні сніги. Караван ледве посувається перевалом. Люди й коні загрузають у снігу. Ніяких слідів дороги не видно… Точка перевалу — 4760 метрів.
21 жовтня.
Зупиняємось надвечір у лісі біля струмка. Розпалюємо величезне вогнище, щоб відігнати звірів…
22 жовтня.
Йдемо на Ваму… Дорога важка, простуємо стрімкими високосхідними кам’яними підйомами. Раз у раз на самій дорозі виступають прямовисні скелі, величезні купи кам’яних завалів. Ще важчими стають спуски… Кілька разів розвантажуємо в’юк і переносимо його на руках, а коней з великими зусиллями проводимо по кручах… Щогодини то одне, то інше нещастя: ось кінь повис над кручею, ноги в розколині; ось ягтани (в’юки) котяться з кручі до річки. Починаючи від самого перевалу Парун, коні без підків. Усі наші думки — аби коні вціліли… Що ближче до Вами, то важча дорога. Зупиняємося щопівгодини й міркуємо, як перебратися з каменя на камінь…
23 жовтня.
Виїжджаємо з Вами. Ніхто не погоджується вести караван, кажучи, що в Гуссаліку багато розбійників. Ледве вдається умовити чотирьох кафірів, видавши їм наперед по п’ять рупій, довести нас хоча б за кілька кілометрів до Гуссаліка, не входячи в нього. Дорога жахлива… Наче хтось навмисне вигадав перешкоди на кожному кроці, — то круча, то кам’яні уступи з метр заввишки. Переходимо напівзруйнованим мостом. Перший кінь провалився в плетиво мосту з гілок. Будуємо міст, носимо Дерева, каміння…”
Сам Вавилов, мандруючи по афганських долинах і горах, не раз ставав лікарем. Якось його зупинила група схвильованих вершників. Хтось стріляв і тяжко поранив їхнього “губернатора”. Російський доктор має допомогти.
Вавилов не став переконувати їх, що ніякий він не лікар, а негайно взявся до справи. При світлі численних смолоскипів він промив теплою водою рану, змазав йодом і ретельно забинтував.
Коли вавиловський караван був уже в дорозі, його знову наздогнали вершники. Зіскочивши з коней, впали перед начальником експедиції навколішки й гаряче дякували за зцілення їхнього вождя.
— Хоч ми й не ескулапи, — говорив опісля Микола Іванович своїм супутникам, — але подати руку допомоги стражденним — обов’язок кожної людини. Хоча, по правді, це ми повинні дякувати афганцям. Це ж на їхній території ми виявили “головний хліб землі”…
Тритікум вульгаре Кабулікум Вав.
Тритікум вульгаре Гератикум Вав. ет. Коб.
Тритікум вульгаре Бадахшанікум Вав. ет. Коб.
У цих назвах поєдналися слова трьох народів і трьох епох.
Тритікум вульгаре — це назва м’якої пшениці мовою стародавніх римлян.
Кабул, Герат, Бадахшан — назви афганських міст і областей.
Вав. і Коб. — імена радянських учених Вавилова і Кобелєва.
Повернувшись з експедиції, Вавилов писав: “Подорож була вдалою, розвідали весь Афганістан, дісталися до Індії, Белуджістану, були за Гіндукушем. Поблизу Індії дійшли до фінікових пальм, знайшли пражито, бачив дикі кавуни, дині, коноплі, ячмінь, моркву. Чотири рази переходили Гіндукуш, один раз шляхом Александра Македонського.
Зібрав силу-силенну лікарських рослин. Ніде в світі не бачив стільки аптек, аптекарів, як на півдні в Афганістані, цілий цех табидів-аптекарів. Так і назвав Кандагар “містом аптекарів і гранатів”. Гранати незрівнянні”.
Ще незрівняннішою була праця, що вийшла відразу після афганської експедиції, — “Центри походження культурних рослин”. Її автор був удостоєний щойно заснованої премії імені В. І. Леніна. Йому тоді ще не виповнилося й сорок років…
Що далі? Можна заспокоїтись, огледітись, спочити на лаврах. Ні, життя коротке, треба поспішати. І знову пошук, знову подорож по “глобусу”, бо ж лабораторією Вавилова, в якій він створював літопис зелених пам’ятників земної кулі, була вся земна куля.
Цього разу об’єктом уваги радянського вченого стали країни Середземномор’я. Франція, Алжір, Марокко, Туніс, Греція, Кріт, Кіпр, Сірія, Ліван, Палестина, Італія — цілий калейдоскоп країн і міст, зустрічей і вражень, пошуків і знахідок. І щоразу — “вибивання” в’їзних віз, банківські операції, перехід з мови на мову (вже тоді він знав близько двадцяти європейських, східних і стародавніх мов). І все це лежало на одних плечах, все доводилося робити самому. 9 липня 1926 року Микола Іванович писав на Батьківщину: “Нарешті я в Алжірі. Очі розбігаються. Не можу впоратись. Навкіл і дикі буряки, і дикий льон, і сила-силенна нових культур. Щоб охопити все, що треба, потрібно було б у 10 разів більше часу і бути в кількох особах зразу. Що можу, роблю. В усякому разі, Африку ми почали опановувати”.
Багато часу забирали безпереревні виступи, лекції. Професора Вавилова знав уже весь науковий світ. Хоч як він удавав із себе звичайного туриста, принаймні рядового ботаніка, його відразу впізнавали. Після одного з виступів він повідомив у Ленінград: “Тут
