Викривлений простір - Олександр Костянтинович Тесленко

Хотілося спати, але виснажене тіло не полишало хворобливе збудження. Антон заплющив очі і дрімав так, як часом на нічних чергуваннях, — сторожко, не втрачаючи здатності все чути. Дуже часто він спав так і вдома, не роздягаючись, у кріслі біля письмового столу. Такий сон був звичним. І лише тоді, коли був геть виснажений, як ось зараз, волів повного розслаблення, бажав провалитися на кілька годин у прірву цілковитого забуття.

— Ви лікар? — запитала машина.

— Так, — відразу відповів Антон, а перед його заплющеними очима стояла велика прозора камера наркозного апарата.

На тому прозорому ковпаку сиділа… Гіата, підібгавши під себе ноги, світила красивими коліньми, втаємничено усміхалася. Правою рукою вона весь час поправляла-розгладжувала на лівому плечі золотаве волосся, а лівицею притримувалась, аби не з’їхати з гладенького скляного купола наркозного апарата, біля якого чаклував анестезіолог Митрофан. Під ковпаком ритмічно скорочувався дихальний міх. Поруч, на пульті, блимали датчики газоаналізатора.

— Все гаразд? — запитав Сухов анестезіолога.

— Що? — здивовано мовила машина. — Що ви сказали?

Антон розплющив очі і відразу зрозумів, що він не в клініці, не в операційній, і відразу пригадав попереднє запитання машини.

— А чому ви подумали, що я лікар?

— Лікарнею пахнете. Так всі медики пахнуть, Я вже їх перевозив багато. Вивчив. А ви хірург?

— Так.

— З роботи їдете?

— Так… — відчепно мовив Антон і знову заплющив очі.

… Назустріч йому коридором, освітленим яскравими віоловими лампами, ішов професор Павич, нинішній керівник клініки. У лівій руці він тримав флакон консервованої крові, але той флакон чомусь було незакорковано, і від кожного кроку — а ходив Павич швидко, рвучко — з нього вихлюпувалось кілька крапель: на білий халат, жовту підлогу, матові стіни. Але Павич не помічав цього, квапився, насуплено думаючи про своє. Антон зупинився, якусь мить дивився йому вслід, потім дістав з кишені носовичок і вже заходився витирати забризкані кров’ю стіни, але вчасно подумав, що треба покликати санітара — той зробить це вправніше. Хотів гукнути і нараз побачив, що з сімнадцятої палати в кінці коридора валує густий білий дим, в повітрі все їдкіше пахло горілим і вчувався приглушений, вдоволений сміх Гіати. «Ну, це вже занадто, — подумав Сухов. — Врешті, все повинно мати якусь межу! Скільки можна терпіти ці божевільні витівки?!» Антон щосили побіг коридором, але, чомусь втрачаючи рівновагу, боляче вдарився об щось невидиме.

— Пробачте, — мовила машина. — Я не помітив, що ви задрімали. Різко загальмував. Вам не боляче?

— Все гаразд, — буркнув Сухов.

— Здається, у вашому будинку пожежа, — мовив гелікомобіль.

— Що?

Антон сам прочинив дверцята. Швидко вийшов із салону. Серед нічних сутінків Сухов спершу відчув запах пожежі, потім побачив, як із квартири на другому поверсі будинку, в якому він мешкає, валує дим. За темним склом час від часу схоплювались язички полум’я. У тій квартирі живе стара Наталя. Прізвища він не пам’ята, але добре знає ту жінку — самотню, без чоловіка і дітей, худорляву, завжди бадьору. Вікна затемнені — тож її, певне, немає вдома. Але, може, вона там? Може, потребує допомоги? Стояв у напрузі і не міг зважитись на щось рішуче.

«Такого дня в мене ще не було. Власне, годину тому почався новий день. Що ж робити? І чи треба взагалі щось робити? Двері Наталі, напевне, зачинені. Можна їх виламати. А може, їх уже виламали…»

Під вікнами будинку гомонів невеликий гурт людей.

Десь в глибині вулиці з’явилися пожежні машини. Виття сирен ставало моторошним. Ось уже зойкнули гальма. З кабін швидко вистрибували пожежники-біокібери. Антон подумав, що все це схоліє на кадри кінохроніки чи передачі телеінформатора. Він уперше в житті бачив справжню пожежу. Біокібери в сірих комбінезонах з відразою дивилися на дим, на язички полум’я, завчено вправно розмотували шланги, під’єднували їх до машин. До вікна на другому поверсі піднімалася телескопічна драбина, на вершечку котрої примостився пожежник з брандспойтом в руках. Через мить потужний струмінь рідини вдарив у шиби, і скло відразу брязнуло. Біокібер метеляв струменем, намагаючись хутко збити полум’я. Він став ногою на підвіконня, його постать зникла у густому диму.

Антон чомусь пригадав операційну, хвилини власної безпорадності, коли часом не здогадуєшся зробити щось елементарно просте, скажімо, відрегулювати світло рефлектора. Раптом санітар скаже турботливо чи з тамованим роздратуванням: «Треба лампу поправити, вона ж не туди світить…»

До першого пожежника піднявся другий — з великим ліхтарем.

Вируючий дим, схожий на білий туман, освітився зсередини.

— Халепа в когось, — промовила машина.

Антон обернувся. Гелікомобіль все ще стояв край дороги.

— Там була прекрасна бібліотека, — зітхнув Сухов.

— Ви знаєте, хто там живе?

— Стара жінка… Одинока.

— Одному погано, — сказала машина.

Нарешті полум’я вщухло. Все чіткішими ставали обриси пожежників. За якусь мить один із них крикнув уже з кімнати:

— «Швидку допомогу» викликали?

«Тож Наталя вдома, якщо запитують про «швидку». Жива?»

Антон нараз згадав, що він лікар, побіг до будинку.

Двері помешкання були відчинені. В коридорі Антон побачив пожежника з ліхтарем в руці. Сухов переступив поріг, не сказавши ні слова. Біокібер засліпив йому очі прожектором і загородив шлях своєю могутньою поставою:

— У чому справа?

— Я лікар. Живу в цьому будинку. Де вона?

Пожежник спрямував промінь в глибину кімнати і освітив обгоріле тіло.

— Лікар вже не потрібен, — мовив тихо.

Антон підійшов, за ним ступив пожежник, освітлюючи застигле в неприродній позі тіло.

Сухов відчув під ногами драглисту квашу. Поглянув на підлогу, аби не дивитися на те, що лишилося від старої Наталі. Він стояв