Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський

— Заздрісники зустрічаються не так уже й рідко. Нікому не хочеться бути гіршим за інших.

— Таж вони самі просять мене допомогти.

Вона погладила його по плечу.

— Будь вибачливий до слабостей. Пам’ятай, кожен мав право на помилку.

— Ти впевнена, що справа лише в цьому? — занепокоєно запитав Юра. Він згадав книгу, в котрій розповідалося, як люди через заздрість згубили великого вченого. Читаючи її, він внутрішньо здригався від гидливості й ненависті і давав собі слово помститися злісним своєкорисливим людцям. Однак у іншій книжці він прочитав про людей, які прищеплювали собі хвороби, аби навчитися рятувати інших людей, про добровольців, котрі віддавали кров і шкіру, про голодуючого, що поділився останнім шматком хліба з товаришем…

— Упевнена, — твердо відказала Аля.

Він зазирнув їй у вічі холодним пильним поглядом, про щось зосереджено думаючи. Мовив:

— Колись я читав у книжці, та не все зрозумів. А тепер, здається, надумав, як замиритися з колегами.

— От і добре, — втішилася Аля.

Другого дня її викликав головлікар. Його обличчя було начальницьки-стривоженим, суворо блискали скельця окулярів.

— Біда, Аліно Іванівно, — сказав він. — Надійшла скарга на вашого помічника. Він поставив неправильний діагноз і ледве не упокоїв хворого. А коли лікар Назаров указав на помилку, він ще й затявся. Втім, це часто трапляється з надто самовпевненими людьми. Колеги обурені. Хочуть влаштувати з цього приводу збори.

Аля ледве розшукала Юру. Він забився в куток порожнього кабінету і робив вигляд, що захопився журналом. Аля рішуче забрала журнал.

— Навіщо ти це зробив?

— Нінащо. Просто помилився. Кожен може помилятися…

— Це їм розповідай, а не мені. Так у чому ж справа?

Не піднімаючи очей, він зізнався:

— Хотів замиритися з ними.

— Кращого способу не вигадав?

Юра мовчав.

Аля вела далі:

— А про хворого ти не подумав?

— Подумав, — неквапно відповів Юра. — Помилка була такою грубою, що навіть лікар Назаров помітив її. Йому це полестило. Чим довше я вперто тримався її, тим більше задоволення дістав лікар Назаров. Тепер ми з ним будемо друзями.

— Ой навряд, — заперечила Аля, силкуючись приховати посмішку, насупивши брови. Вперше за весь час знайомства вона отримала можливість “відігратися”. — Ти хоча б зі мною спочатку порадився.

— Але ж ти сама говорила: “Нікому не хочеться бути гіршим за інших”. І ще: “Кожний має право на помилку”. Я хотів бути таким, як усі.

Аля зітхнула:

— Либонь, у тебе нічого не вийде.

Юра відвів погляд і пробурмотів:

— Одна людина стверджувала, що для мене немає місця на Землі. Може, вона має рацію?

— Дурниці! — труснула головою Аля, і гнівні іскорки замиготіли в її очах. — Не звертай на них уваги, бідолашний гіганте. Я зумію захистити тебе.

Він підвів голову, співчутливо подивився на Алю.

— Значить, тобі теж дістається відтоді, як з’явився я. Пробач. Я не думав…

— Це входить у “тягар слави”, — повчально відказала Аля, піднявши вказівний палець. — Його треба нести терпляче.

У лікарню прибув кореспондент місцевої газети. Він довго і нудно розпитував Алю про “методи зцілення”, потім терзав її, як модель для фотографування: водив з одної палати в іншу, садовив то так, то сяк, повертав її голову з боку на бік, шукаючи найкращий кут освітлення, примушував усміхатися та бути поважною. При цьому він ще мав нахабство жартувати на тему “мук популярності”. Кореспондент хотів сфотографувати і Юру, але той найкатегоричнішим чином уникав потрапляти в об’єктив. Алі здалося, що він занепокоєний і засмучений.

Увечері вдома Юра заявив їй, що йому треба виїхати на кілька днів. У нього було чуже холодне обличчя, схоже на застиглу гіпсову маску.

— Коли ти приїдеш? — спитала Аля.

— Точно не скажу. Можу й затриматись.

Вона втягла голову в плечі, стала ніби менша на зріст. Несамовито хотілося пестощів і в той же час була якоюсь відсутньою, до чогось прислухалася.

— Що з тобою, маленька? Ти поводишся так, наче я від’їжджаю назавжди, — сказав він.

А в пам’яті Алі невідступно бриніли слова з якоїсь пісні: “От і закінчилася казка, от і закінчилася пісня…”

…Вона прокинулася вдосвіта, аби зібрати й скласти в саквояж його речі. Рухалася тихо, безшумно, намагаючись не розбудити його. Та помітила, як здригнулися його густі вії, і зрозуміла, що він давно не спить.

— Ти полетиш на своєму роботі? — запитала.

— На роботі, — відповів він.

Вона побачила в його очах виразний спалах гніву.

— В чому справа? Я щось не так сказала?

Він посміхнувся поблажливо-глузливо.

— Ти пробувала коли-небудь випустити метелика або птаха, що залетіли в кімнату?

— Бувало, — з подивом відказала Аля.

— Операція порятунку вдавалася зразу? “Гість” з подякою відлітав?

— Не зразу… Він же не розумів, що його рятують, і намагався втекти від мене… Але чому ти заговорив про це?

— Дії людей часто нагадують дії отакого “гостя”. Алі схотілося негайно зіщулитися в клубок, щезнути.

— Це стосується мене?

— Не тільки тебе.

Він помітив її переляк і додав:

І вже зовсім не стосується даного випадку.

…Прийшовши додому після роботи, Аля намагалася не дивитися на спорожнілу вішалку. Вмовляла себе, що самій залишатися недовго: коли обіцяв, то обов’язково повернеться, та мимоволі їй пригадувалися дивності в його