Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 - Роберт Шеклі

Коли вони спускалися з пагорба, коліна в неї так тремтіли, що Торн мусив допомогти їй.

— Ох, Торне, — мало не плакала вона. — Я не думала, що вони підуть.

— Ми не хочемо війни, — мурмотів він. — Ми, як потопаючі, хапаємося за соломинку, навіть коли вона з’являється в подобі гарненької жіночки, що вривається на серйозну нараду й демонструє свою білизну! — І додав уже лагідніше: — Як довго це триває?

— Для Крихітки близько двох тижнів, для мене трохи більше тижня.

— Чому ти мені не сказала?

— Я намагалася… двічі. Ти не слухав. А наполягати боялась. Знаєш-бо, як ти реагував би на це.

Торн не знайшов, що відповісти, і вони мовчки попрямували до підніжжя пагорба.

— Як тобі вдалося довідатися про все це? — спитав він тоді. — На підставі чого ти дійшла думки, що можеш розв’язати…

Сіріна переборола істеричний сміх.

— Я принесла яйця на пікнік!

Вони зупинилися, дивлячись на діру під огорожею.

— Крихітка знайшов лазівку, — мовила Сіріна. — А я розширила її, та все одно треба лягти…

Вона лягла на пісок і проповзла попід муром. По той бік огорожі сіла навпочіпки, чекала. Довгу хвилину стояла тиша, тоді долинули тріскіт і кректання — з-під огорожі з’явилася голова генерала Воршема. Сіріна закусила губу, щоб не розсміятися, коли він застряг на півдорозі й смикався, намагаючись вивільнитись. Але за мить вона вже в захваті завважила, що навіть запрошений пилом він не втратив гідності й імпозантності: яке щастя, що в таку лиху для людей годину він має говорити від імені всієї планети!

Один по одному з’являється решта — люди і лінженійці впереміш, останім проліз Торн. Сіріна знаком показала, щоб вони мовчали, і повела до густих чагарів, які з одного боку закривали ставок із рибками.

Дуві і Крихітка схилились над краєм ставка.

— Ось вона! — вигукує Крихітка і мало не падає в ставок, показуючи пальцем. — Отам, на дні, це моя найкраща кулька. Твоя мама не сердитиметься, якщо ти дістанеш її для мене?

Дуві вдивляється.

— Кулька пішла у воду.

— Саме про це я і кажу, — нетерпляче кричить Крихітка. — А в тебе ніс затуляється… — прикладає палець до чорного лискучого “ґудзика” — …і вуха складаються, — вказівним пальцем проводить по вуху, зацікавлено спостерігаючи, як вони складаються. — Ой! — захоплено вигукує Крихітка. — Мені б таке!

— Дуві пішов у воду? — питає Дуві.

— Так, — киває головою Крихітка. — Це моя краща бита, а тобі навіть плавок не треба, на тобі вовна.

Дуві скинув свій нехитрий одяг і ковзнув у ставок. Невдовзі випірнув, стискаючи щось у руці.

— Дякую!

Крихітка простягнув руку, і Дуві обережно поклав йому щось на долоню. Крихітка стиснув кулак, але тієї ж миті заверещав і пожбурив здобич.

— Віддай мою кульку! Це слизька огидна риба!

Він перехилився, вовтузячи Дуві, намагаючись дотягтися до його другої руки. Крихітка послизнувся, почувся сплеск, і обидва малюки зникли під водою.

Сіріні перехопило подих, вона рвонулась уперед, але тут над водою знову виникло схвильоване обличчя Дуві. Він поштовхами тягнув Крихітку на сухе, а той відпльовував і кашляв. Потім Дуві сів поряд із Крихіткою на траву і став гладить його по спині, тужно посвистуючи носом і щось винувато говорячи на лінжені

Крихітка кахикав і тер кулаками очі.

— Оце так-так! — сказав Крихітка, поплескуючи себе по мокрій майці. — Ну й розсердиться моя мамаї. На мені було усе чисте, а тепер змокло наскрізь. Де моя кулька, Дуві?

Дуві підвівся і знову рушив до води. Крихітка подався слідом за ним, але раптом закричав:

— Ох, Дуві, а де ж та маленька рибка?! Вона загине без води. У мене так померла одна рибка гуппі.

— Рнбка? — перепитав Дуві.

— Так, — сказав Крихітка і показав порожню руку, водночас пильно вдивляючись у траву. — Маленька слизька рибка, яку ти приніс замість кульки.

Обидва заходилися порпатись у траві, поки Дуві не вигукнув переможно:

— Рибка!

Підхопив знахідку в пригорщі й кинув до ставка.

— Ну от, — мовив Крихітка. — Тепер вона не загине. Поглянь, попливла!

Дуві знову пірнув у ставок і дістав кульку.

— А тепер дивись уважно. Я покажу, як кидати.

Кущі позаду двох поглинутих грою малюків розступились, і з них вийшла місіс Рожинка. Вона всміхнулася до дітей, а тоді помітила мовчазний гурт дорослих по той бік галявини. Широко розплющила очі, здивовано засвистіла. Хлопчики підвели очі, обернулися.

— Тату! — загукав Крихітка. — Ти прийшов грати?

І побіг з витягнутими руками до Торна, лише на кілька кроків випереджаючи Дуві, який схвильовано свистів, біжучи до високого лілового лінженійця.

Сіріна раптом відчула напад сміху — такими схожими були Торн і лінженіець у своїх спробах лагідно привітати малюків і водночас не втратити гідності.

Місіс Рожинка нерішуче підійшла і стала поруч Сіріни. Сіріна обійняла її.

Крихітка повис у Торна на шиї, палко обхопив його рученятами, і знову ковзнув на землю.

— Вітаю, генерале Воршем! — мовив він, дещо запізно згадавши про гарні манери, і простягнув замурзану ручку. — Чуєш, татку, я навчав Дуві гратися кульками, але у тебе виходить краще. Покажи йому ще й ти.

— Але… — Торн збентежено поглянув на генерала.

А той спостерігав за ліловим лінженійцем, якому Дуві висвистував, переливчасто, немов флейта, і показував пригорщу яскравих скляних кульок. Тоді підморгнув Торнові, а потім і решті.