Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 - Роберт Шеклі

Раптом із кущів вихопився Крихітка. Він скиглив і вигукував:

— Дуві! Дуві тоне! Він у ставку із золотими рибками! Увесь під водою! Я не можу його дістати! Неню!

Сіріна взяла його за руку і потягла за собою до ставка. Хлопчик спотикався і не встигав за нею. Підбігши до води, вона перехилилася через невисокий парапет і крізь збурену каламуть побачила зелене пухнасте хутро й розплющені очі. Майже не вагаючись, пірнула у ставок. Навпомацки, в каламутній темряві, шукала Дуві, знову й знову відчуваючи поштовхи маленьких кінцівок, що зникали перш ніж вона встигла схопити їх.

Потім випірнула. Хапаючи ротом повітря і відпльовуючись, виштовхала на сухе Дуві, який все ще борсався. Крихітка потяг його до себе, Сіріна ж, перевалюючись через край водойми, оступилась і впала на Дуві.

Раптом вона почула ще різкіший, пронизливіший крик; її грубо зіштовхнули з Дуві, і маленьке створіння опинилося на рожевих руках. Сіріна відкинула з рчей довге мокре волося і зустрілася з ворожим поглядом рожевих очей матері Дуві.

Тоді Сіріна схилилася над Крихіткою і притисла його до себе, насторожено стежачи за лінженійкою.

Рожева мати занепокоєно обмацувала своє дитя; тут Сіріна помітила, що у Дуві на ногах були перетинки і очі такого ж кольору, як хутро. Перетинчасті ноги! Святий Боже! Не дивно, що мати Дуві так перелякалася.

— Ти можеш розмовляти з Дуві? — спитала Сіріна Крихітку, що й далі рюмсав.

— Ні! Грати можна і без слів.

— Не плач, Крихітко. Дай мені зосередитись. Мати Дуві гадає, що ми хотіли завдати йому болю. Він не може потонути. Як нам пояснити його мамі, що ми не хотіли зробити нічого лихого?

— Ну, — Крихітка потер щоки долонею, — ми могли б обійнятися…

— Це не годиться, — мовила Сіріна майже у розпачі, помітивши в кущах яскраві постаті, які рухались, наближаючись до них. — Боюся, вона не дозволить і торкнути його.

На якусь мить вона піддалася паніці й хотіла втекти, та зробила глибокий вдих і спробувала заспокоїтись.

— Давай гратися, Крихітко, — мовила вона. — Покажемо, як ми гадали, що він тоне. Ти впадеш у ставок, а я витягну тебе. Вдаватимеш, що тонеш, а я — що плачу.

— Ой, неню, ти вже плачеш! — сказав Крихітка.

— Я лише вправляюся, — Сіріна спробувала втамувати дрож у голосі. — Ну, давай.

Край ставка Крихітка завагався, вода завжди вабила його, але тут рішучість йому зрадила. Сіріна раптом зойкнула — Крихітка злякавшись, втратив рівновагу і почав падати. Сіріна хутко підхопила його, не давши піти під воду, витягла на берег, усім своїм виглядом і вчинками показуючи, як вона боїться і хвилюється.

— Завмри, — прошепотіла вона. — Не ворушися, ніби ти вмер!

І Крихітка так природно обвис у неї на руках, що її зойки і голосіння лише наполовину виглядали вдаваними. Вона схилилася над нерухомум тільцем і в розпачі стала розхитуватися взад і вперед.

Чиясь рука лягла їй на плече, жінка підвела голову і зустрілася поглядом з яскравими очима лінженійки. Вони довго дивилися в очі одна одній, а тоді лінженійка всміхнулася, показуючі рівні білі зуби, і погладила Крихітку по плечі волохатою рукою.

Він розплющив очі й сів. Дуві визирав з-за спини своєї матері, потім вони з Крихіткою заходилися обійматися, а тоді весело борюкатись і перекочуватись попід ногами завмерлих у нерішучості дорослих.

Сіріна знайшла у собі сили розсміятися хрипким сміхом, а мати Дуві тихо засвистіла носом…

Тієї ночі Торн кричав уві сні й розбудив Сіріну. Вона лежала в пітьмі, а в думках у неї, наче вогник свічки, мерехтіла одна й та сама молитва…

Затим тихесенько ковзнула з ліжка і пішла до дитячої кімнати глянути, як Крихітка спить. Дбайливо підіткнула ковдру. Постояла над сином. Далі, опустившись навколішки, висунула нижню шухляду комоду. Провела рукою по блискучих складках схованої там лінженійської тканини — подарунок лінженійки, яка дала її, щоб Сіріна могла загорнутися, поки висохне одяг. В обмін вона запропонувала свою мереживну блузку.

У темряві на дотик відчувала візерунок на тканині; згадала, якою чудовою вона видалась їй у промінні призахідного сонця. Потім яскраве видиво зникло, і їй примарилося: вибухнув чорний зореліт, а слідом за ним, у вогняній круговерті почав гинути й пасажирський корабель — з потріскуванням обвуглювались яскраві — жовті, зелені, рожеві хутра, зморщувалися, перед тим як зникнути в останньому спалаху вогню, візерунчасті тканини. Вона зронила голову на руки і затремтіла.

Коли повернулась у спальню, Торн уже прокинувсь і лежав на спині, заклавши руки за голову.

— Не спиш? — спитала, сідаючи на край ліжка.

— Ні, — його голос бринів, мов напнута струна. — Ми не бачимо виходу. Обидві сторони тримаються своєї думки, і ніхто не хоче поступатися. Ми прагнемо миру, але, здається, нічого не можемо запропонувати їм. Лінженійцям теж щось потрібно, та вони не кажуть, що саме, ніби, сказавши, потраплять у залежність, а не отримавши це, вони не підпишуть миру. Як бути?

— Коли б вони пішли… — Ріна закинула ноги на ліжко й обхопила коліна руками.

— Це єдине, що ми встановили точно, — Торнів голос виповнився гіркотою. — Вони не підуть. Вони залишаться, подобається це нам, чи ні.

— Торне… — схвильовано заговорила Ріна. — Чому ми не можемо запросити їх? Сказати: “Ласкаво просимо!” Вони примандрували здалеку. Чи не краще бути просто гостинними?..

— Ти говориш так, наче “здалеку” — це десь у сусідньому штаті або державі! — Торн неспокійно звівся на подушці.

— Не кажи, що ми повернулися до старого рівняння: чужинець означає ворог, — різко відказала Ріна. — Хіба не можна припустити, що у них дружні наміри?

— Бути гостинними! — Торн аж підскочив. Йому забракло повітря. Перечекавши хвилину, вже спокійніше повів далі: — Чи наважишся ти відвідати