Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 - Роберт Шеклі

— Сіль, — мовила Сіріна, вказуючи на сільницю.

— Шріпріл, — сказала місіс Рожинка.

— Шріпріл? — перепитала Сіріна, стараючись правильно вимовити незнайоме слово.

Місіс Рожинка кивнула.

— Шріпріл добре? — спитала Сіріна, намагаючись збагнути, що сталося.

— Шріпріл добре, — відповіла місіс Рожинка. — Немає шріпріл — немає маленький лінженієць. Дуві… Дуві… — Вона затнулася в пошуках потрібного слова. — Тільки Дуві — більше немає. — І похитала головою не в змозі перекрити це провалля у взаєморозумінні.

Сіріні здалося, що вона зрозуміла місіс Рожинку.

— Ох, — проказала Сіріна. — Дуві — остання лінженійська дитина? Більше немає?

Місіс Рожинка подумки розібрала кожне слово і ствердно кивнула.

— Більше немає. Немає шріпріл, немає діти.

Сіріна раптом стрепенулася від передчуття. Може, може, саме через це точиться війна? Може, їм потрібна лише сіль? Для них вона — найдорожчий скарб. Може…

— Сіль, шріпріл, — сказала вона. — Більше, більше шріпріл, і лінженійці відлетять додому?

— Більше, більше, більше шріпріл, так, — заговорила місіс Рожинка. — Рушати додому — ні. Дім немає. Дім недобре. Немає води, немає шріпріл.

Он воно що. Сіріна замислилась.

Місіс Рожинка подивилася на Сіріну й у тиші, що запала, в кожної блискавкою сяйнула думка — інша належить до ворожого табору. Місіс Рожинка поглянула на Крихітку та Дуві, які радісно копирсались, у кошику, й сказала:

— Нема більше лінженійці. — повела рукою в бік поля з кораблями. — Ні більше лінженійці.

Сіріна сиділа приголомшена; обмірковувала, яке значення це може мати для Вищого Командування Землі. Немає більше лікженійців з їхньою жахливою, руйнівною зброєю. Немає більше, окрім тих, хто приземлився; не треба боятися, що чужий світ надішле підкріплення взамін загиблих кораблів. Коли зникнуть ці, зникнуть і лінженійці. Земляни мусять знищити лише цей флот — звісно, без важких втрат не обійтися — і вони виграють війну… і знищать цілий народ.

Лінженійці, мабуть, прибули шукати притулку, або ж вимагати його. Сусіди, які побоялися просити, а, може, їм не дали часу попросити. Як вибухнула війна? Хто вистрілив першим? Чи знає це хтось напевне?..

Сіріна повернулася додому з порожнім кошиком і непевністю. Скажи, скажи, скажи, — шепотіла трава, відгукуючись на її кроки, коли йшла пагорбом. — Скажи, і війна скінчиться. “Але як? — . волала вона подумки. — їх зітруть на порох чи дадуть прихисток? Який?”

Убий, убий, убий, — вимагав гравій під ногами, йоли ступила на всипане дрібними камінцями подвір’я. — Убий чужих… немає нічого спільного… не люди… скільки наших почиває в славі.

“А скільки їхніх почиває в славі? Скільки їх загинуло в падаючих, палаючих кораблях?”

Сіріна дала Крихітці книжку з картинками і вийшла в спальню. Сіла на ліжко, втупивши погляд у своє відображення в дзеркалі. Що буде, коли їм дадуть солону воду, а вони вимагатимуть більше — всі наші океани, навіть якщо зараз запевнятимуть, що вони їм не потрібні. Множитимуться, множитимуться, і заберуть наш світ… витіснять нас… загарбають…

А їхні чоловіки… та й наші. Вони засідають вже кілька тижнів і ніяк не дійдуть згоди. Кожна сторона боїться програти, бо ніхто нічого не знає про свого супротивника. Мабуть ніхто з наших людей не знає, щр лінженійці можуть складати вуха і затуляти носа. І жоден лінженієць не уявляє, що ми приправляємо їжу тим, без чого вони вироджуються.

Сіріна не знала, скільки часу отак просиділа; врешті, її розшукав Крихітка і став вимагати вечерю, а потім вона заходилася вкладати його спати.

Ледве не збожеволіла від сумнівів, поки не повернувся Торн.

— Ну от, — мовив він, втомлено сідаючи у крісло. — Вже майже кінець.

— Кінець! — В Сіріні зажевріла надія. — Отже ви досягли…

— Ми досягли глухого кута, безвиході, — понуро промовив Торн. — Завтра наша остання зустріч. Ще одне остаточне “ні” з кожного боку, і крапка. Знову поллється кров.

— Ні, Торне! Ні! — Сіріна затиснула рота долонею. — Ми не можемо більше вбивати їх! Це негуманно…

— Це самозахист, — різко, роздратовано урвав її Торн. — Будь ласка, Ріно, не треба сьогодні. Позбав мене своїх ідеалістичних міркувань. Бачить Бог, ми і так досить недосвідчені в переговорах із ворогом, щоб ставитися до них, як до дітей нерозумних. Ми на війні, і мусимо перемогти. Дай лінженійцям шпаринку, і вони обсядуть Землю, наче мухи!

— Ні, ні! — прошепотіла Сіріна, її потаємні страхи пролилися сльозами по щоках.

Торн уже давно рівно дихав уві сні, а Сіріна все ще лежала з розплющеними очима й напружено думала: “Розповісти — і війна скінчиться… Або ми допоможемо лінженійцям… або знищимо їх… Промовчати. Переговори перервуться. Знову запалає війна… Ми зазнаємо важких втрат, але знищимо лінженійців… Місіс Рожинка вірить мені… Крихітка любить Дуві. І Дуві любить Крихітку…”

Наступного ранку вона послала Крихітку пограти з Дуві.

— Пограйте біля ставка із золотими рибками. Я незабаром прийду теж.

— Гаразд, мамо. А ти принесеш нам тістечка? — І додав хитро: — Дуві не знає, що таке тістечка.

— Але такий собі маленький Крихітка добре знайомий із ними! Ну біжи вже, ласунчику!

І вона виштовхнула його за двері, лагідно поплескавши по плечах.

Доки було видно, Сіріна стежила, як він спускається схилом пагорба, потім пригладила волосся й облизала губи. Рушила в напрямку спальні, але раптом обернулася й підійшла до вхідних дверей. Якщо вона подивиться бодай собі в очі, її рішучість розвіється як дим. Стояла, тримаючись за дверну ручку, і слідкувала, як повільно повзе стрілка годинника, аж поки не сплинуло п’ятнадцять нескінченних хвилин — Крихітка вже, певно, добіг. Тоді шарпнула двері й вийшла.

Усмішка правила їй за перепустку з жилої зони в адміністративний корпус. Вираз діловитої впевненості дозволив без перепон дістатися до