Капітула Дюни - Френк Херберт
Скителі майже звик до цих прогулянок за межами корабля, Одраде помітила це з його невимушених рухів, коли вони вийшли з її транспортника в місці на південь від Централі.
Це були не просто прогулянки, і вони обоє це знали. Однак Одраде регулярно їх повторювала, щоб приспати його пильність. Рутина. Інколи така корисна.
— Мило з твого боку брати мене в ці проходи, — сказав Скителі, дивлячись убік. — Повітря сухіше, ніж я пам’ятаю. Куди йдемо цього вечора?
«Які в нього крихітні очиці, коли мружить їх від сонця».
— До мого кабінету. — Вона показала кивком на господарські будівлі Централі, десь за пів кілометра на північ. Попри безхмарне весняне небо і теплі кольори дахів, було холодно, в її вежі загорілося світло, спокушаючи очікуваним відпочинком від морозного вітру, що цими днями супроводжував майже кожен захід сонця.
Дивлячись краєм ока, Одраде пильно стежила за тлейлаксу поряд із собою. Яка напруга! Могла відчути її у поведінці вартівниць, Превелебних Матерів і аколіток відразу ж за ними: усім їм Беллонда наказала зберігати особливу чуйність.
«Ми потребуємо цього малого монстра, і він це знає. А досі не знаємо обширу вмінь тлейлаксу! Які таланти він нагромадив? Чому намагається начебто випадково нав’язати контакт зі своїми співв’язнями?»
Вона нагадала собі, що це тлейлаксу зробили Айдаго-гхолу. Приховали у ньому щось таємне?
— Я жебрак, що підійшов під ваші двері, Мати Настоятелько, — сказав він скигливим ельфійським голоском. — Наші планети зруйновано, мій народ убито. Чому ми йдемо до твого помешкання?
— Щоб торгуватися у приємнішій атмосфері.
— Так, на кораблі почуваєшся зв’язаним. Але не розумію, чого ми завжди зоставляємо автівку так далеко від Централі. Чому йдемо пішки?
— Як на мене, це освіжає.
Скителі зиркнув довкола, оглядаючи насадження.
— Приємно, але досить холодно, не вважаєш?
Одраде глянула на південь. Південні схили засаджено виноградом, вершини та холодніші північні схили виділено під сади. Шляхетний виноград, покращений сорт. Виведений садівниками Бене Ґессерит. Старі лози, корені «сягали до пекла», де (згідно з древніми повір’ями) крали воду в душ, укинутих до пекельного вогню. Виноробня містилася під землею, як склади і печери, де вино старішало. Ніщо не псує краєвиду — доглянутих лоз у рівних рядах, відстань між якими була достатньою для збирачів і рільничого знаряддя.
«Йому приємно?» Вона сумнівалася, що Скителі бачив тут щось приємне. Він був належно знервований, як вона й хотіла, і питав себе: «Чого вона насправді водить мене по цьому рустикальному довкіллю?»
Одраде дратувало, що вони не сміють застосувати до цього чоловічка могутніших засобів бене-ґессеритського впливу. Але погодилася з думкою, що коли ці зусилля зазнають невдачі, другого шансу у них не буде. Тлейлаксу продемонстрували, що радше помруть, ніж віддадуть таємне (і священне) знання.
— Мене дивує кілька речей, — сказала Одраде, прокладаючи собі дорогу довкола купи обрізаної виноградної лози. — Чому ти так наполягаєш на власних лицеплясах, перш ніж пристати до наших прохань? І звідки цей інтерес до Дункана Айдаго?
— Люба леді, я не маю компаньйонів у своїй самотності. Ось тобі відповідь на обидва питання. — Він неуважно потер груди, де було зашито нуль-ентропійну капсулу.
«Що це він там постійно потирає?» Це був жест, що дивував і її, і аналітиків. «Ні шраму, ні запаленої шкіри. Може, звичка з дитинства? Але це було так давно! Ґандж цієї реінкарнації?» Ніхто не міг сказати. А ця сіра шкіра мала металічну пігментацію, що не дозволяла зробити інструментальне зондування. Він, безперечно, має чутливість до жорсткішого випромінювання і знатиме, що використано. Ні… зоставалася тільки дипломатія. Бодай би його, цього малого монстра!
Скителі міркував: «Чи ця повіндська жінка не має природних симпатій, на яких я міг би зіграти?» У цьому питанні типове було неоднозначним.
— Вехту Яндоли більше немає, — сказав він. — Мільярди нас убито цими блудницями. Усіх нас, аж до найдальших закутків Ягісту, знищено, зостався тільки я.
«Ягіст, — подумала вона. — Земля тих, над ким немає зверхника». Це було слово одкровення в ісламіяті, мові Бене Тлейлакс.
— Магія нашого Бога — єдиний наш міст, — сказала вона цією мовою.
Знову підтвердила, що поділяє його Велику Віру, суфійсько-дзенсунітський екуменізм, що породив Бене Тлейлакс. Вона безпомильно говорила цією мовою, знала належні слова, але він бачив фальш. «Називає Посланця Божого “Тираном” і не дотримується найосновніших заповідей!»
Де ці жінки зустрічаються в кеглі, щоб відчути Божу Присутність? Якби вони справді говорили Мовою Бога, то вже знали б те, чого вимагають від нього у цих грубих переговорах.
Коли вони піднімалися останнім схилом, що вів до бруку Централі, Скителі покликав Бога на поміч. «До чого дійшов Бене Тлейлакс? Чому Ти наклав на нас це випробування? Ми — останні вірні Шаріату, а я, останній Пан мого народу, мушу шукати відповіді в Тебе, Боже, коли Ти більше не можеш розмовляти зі мною в кеглі».
Таким же бездоганним ісламіятом, як і досі, Одраде промовила:
— Вас зрадили власні люди, ті, кого ви послали в Розсіяння. Не маєш більше братів-маліків, лише сестер.
«То де ж ваш покій сагра, повіндська ошуканко? Де підземна безвіконна кімната, куди можуть увійти тільки брати?»
— Це для мене щось нове, — сказав він. — Сестри-маліки? Ці два слова завжди заперечували одне одного. Сестри не можуть бути маліками.
— Вафф, твій покійний Махаї та Абдл, мав із цим клопоти. І довів ваш народ майже до повної загибелі.
— Майже? Знаєш когось, хто вижив? — Він не міг стримати хвилювання в голосі.
— Жодного Пана… але ми чули про кількох домелів. Усі вони в руках Всечесних Матрон.
Одраде зупинилася там, де за кілька кроків від них ріг будинку затулив їм вид на призахідне сонце. Тією ж таємною мовою тлейлаксу вона сказала:
— Сонце — не Бог.
«Поклик Махаї при сході та заході сонця!»
Входячи слідом за нею до аркоподібного пасажу між двома приземкуватими будівлями, Скителі відчув, що його віра хитається. Її слова були належними, та лише Махаї й Абдли мали право їх промовляти. У притьмареному переході, під звуки кроків охорони позаду, Одраде геть його збентежила, кажучи:
— Чого ти не промовив належних слів? Хіба ж ти не останній Пан? Хіба це не робить тебе Махаї та Абдлом?
— Мене не обирали для цього брати-маліки. — Навіть для його власних вух це звучало непереконливо.
Одраде викликала ліфт і зупинилася біля
