Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Олексій Миколайович Толстой
Розкуривши міцний тютюн у люльці, Вольф сказав:
— Справа така. Німецька анілінова компанія — єдина, котра не йде ні на які угоди з американцями. Компанія одержала двадцять вісім мільйонів марок державної субсидії. Тепер усі зусилля Роллінг спрямував на те, щоб провалити німецький анілін.
— Він грає на пониження? — спитав Хлинов.
— Продає на двадцять восьме цього місяця анілінові акції на величезні суми.
— Але це дуже важливі відомості, Вольф.
— Так, ми натрапили на слід. Роллінг, мабуть, впевнений у грі, хоча акції не впали ні на пфеніг, а сьогодні вже двадцяте… Ви розумієте, єдине, на що він може розраховувати?
— Отже, у них все готово?
— Я гадаю, що апарат уже встановлено.
— В якій місцевості заводи Анілінової компанії?
— На Рейні поблизу Н. Якщо Роллінг звалить анілін, він буде хазяїном усієї європейської промисловості. Ми не повинні допустити, аби сталася катастрофа. Наш обов’язок — врятувати німецький анілін. (Хлинов знизав плечем, але промовчав). Я розумію: чому бути — того не минути. Ми з вами вдвох не спинимо натиску Америки, але, біс його знає, історія іноді викидає несподівані фокуси.
— На зразок революції?
— А хоч би й так.
Хлинов глянув на нього з якимось навіть здивуванням.
Очі у Вольфа були круглі, жовті, злі.
— Вольф, буржуа не рятуватимуть Європу.
— Знаю.
— Он як?
— У цю поїздку я надивився… Буржуа — французи, німці, англійці, італійці — злочинно, сліпо, цинічно розпродують старий світ. Ось чим кінчилася культура — аукціоном… З молотка!
Вольф побагровів:
— Я звертався до властей, натякав на небезпеку, просив допомогти розшукати Гаріна… Я говорив їм жахливі слова… Мені сміялися в обличчя. До біса!.. Я не з тих, хто відступає.
— Вольф, що ви дізналися на Рейні?
— Я дізнався… Анілінова компанія має від німецького уряду великі військові замовлення. Процес виробництва на заводах Анілінової компанії у небезпечній стадії. У них там мало не п’ятсот тонн тетрилу в роботі.
Хлинов швидко підвівся. Палиця, на яку він спирався, зігнулася. Він знову сів.
— У газетах промайнула замітка про потребу по можливості віддалити робітничі містечка від оцих клятих заводів. В Аніліновій компанії працює понад п’ятдесят тисяч чоловік… Газету, що вмістила замітку, оштрафовано… Рука Роллінга…
— Вольф, ми не можемо втрачати жодного дня.
— Я замовив квитки на одинадцятигодинний, на сьогодні.
— Ми їдемо до Н.?
— Гадаю, що тільки там можна знайти сліди Гаріна.
— Тепер подивіться, що мені пощастило дістати. — Хлинов вийняв з кишені газетні вирізки. — Позавчора я був у Шельги… Він переказав мені хід своїх міркувань: Роллінг і Гарін повинні спілкуватися між собою…
— Звісно. Щоденно.
— Поштою? Телеграфно? Як ви гадаєте, Вольф?
— Ні в якому разі. Жодних письмових слідів.
— Тоді — радіо?
— Щоб горланити на всю Європу… Ні…
— Через третю особу?
— Ні… Я збагнув, — сказав Вольф, — ваш Шельга молодця. Дайте вирізки…
Він розклав їх на колінах і уважно почав читати підкреслене червоним:
«Всю увагу зосередьте на аніліні». «Розпочинаю». «Місце знайдено».
— «Місце знайдено», — прошепотів Вольф, — це газета з К., містечко поблизу Н… «Тривожусь, призначте день». «Відлічіть тридцять п’ять од дня підписання угоди…» Це можуть бути тільки вони. Ніч підписання угоди у Фонтенбло — двадцять третього минулого місяця. Додайте тридцять п’ять — буде двадцять вісім, — термін продажу акцій аніліну…
— Далі, далі, Вольф… «Які заходи ви вжили?» — це з К., запитує Гарін. Другого дня в паризькій газеті — відповідь Роллінга: «Яхта напоготові. Прибуває на третю добу. Буде повідомлено по радіо». А ось — чотири дні тому — запитує Роллінг: «Чи не буде видно світла?» Гарін відповідає: «Навколо пустка. Відстань п’ять кілометрів».
— Іншими словами, апарат встановлено в горах; вдарити променем за п’ять кілометрів можна тільки з високого місця. Слухайте, Хлинов, у нас страшенно мало часу. Коли взяти п’ять кілометрів за радіус — у центрі заводи, — нам треба винишпорити місцевість, не меншу за тридцять п’ять кілометрів по колу. Є ще які-небудь вказівки?
— Ні. Я щойно хотів подзвонити Шельзі. У нього мають бути вирізки за вчора й сьогодні.
Вольф підвівся. Було видно, як під його одягом випнулися м’язи. Хлинов запропонував подзвонити з найближчого кафе на лівому березі. Вольф пішов через місток, так стрімко, що якийсь дідок з курчачою шиєю, у забрудненому піджачку, просякнутому, можливо, самотніми слізьми по тих, кого забрала війна, захитав головою і довго дивився з-під запиленого капелюха вслід іноземцям, що бігли.
— О-о! Іноземці… Коли гроші в кишені, то й штурхаються, і бігають, начебто вони дома… О-о… дикуни!..
У кафе, стоячи біля цинкового прилавка, Вольф пив содову. Він бачив крізь скло телефонної будки спину Хлинова, який розмовляв, — ось він підняв плечі, весь насунувся на трубку; випростався, вийшов з будки; обличчя його було спокійне, але бліде, як маска.
— З лікарні відповіли, що сьогодні вночі Шельга зник. Вжито всіх заходів до його розшуку… Думаю, що його вбили.
