Сліпобачення - Пітер Уоттс
Гелен не мала наміру повертатися. Зустрічатися з чоловіком згоджувалася лише на умовах, що прирівнювалися до ляпасу. Але він не нарікав. Навідував її настільки часто, наскільки вона дозволяла: спершу двічі на тиждень, потім — один раз на тиждень. Згодом що два тижні. Їхній шлюб розпадався з експоненційною приреченістю радіоактивного ізотопу, але чоловік досі прагнув уваги Гелен, тож приставав на її умови.
Того дня, коли на Землю упали вогні, ми разом з ним пішли до матері. То була особлива нагода — ми востаннє бачили її у плоті. Два місяці її тіло церемонно лежало разом з п’ятьмастами іншими Вознесенними у палаті, доступне для огляду родичам першого ступеня. Інтерфейс не був реальнішим, ніж завжди; тіло з нами не розмовляло. Однак воно, принаймні, було: плоть залишалася теплою, а простирадла — чистими й випрасуваними. З-під каптура виднілася нижня частина обличчя Гелен, проте її очі та вуха ховалися під шоломом. Ми могли торкатися до неї. Часто батько так і робив. Можливо, якась далека частина її свідомості досі це відчувала.
Але зрештою одного дня хтось таки мусить закрити труну й позбутися решток. Кімнату потрібно приготувати для новоприбулих — тож саме того останнього дня ми прийшли до материного ліжка. Джим знову взяв її за руку. З нею й далі можна буде спілкуватися — у її світі, на її умовах, — проте надвечір її тіло потрапить на склад, надто щільно заповнений, аби приймати відвідувачів з плоті й крові. Нас запевнили, що її тіло лишиться неушкодженим: його годуватимуть та тренуватимуть, стимулюватимуть м’язи електрикою. Якщо з Раєм трапиться якась незбагненна катастрофа, тіло Гелен буде готовим повернутися до активного функціонування. Усе можна відновити, казали нам. І все ж таки: вже так багато людей зійшло у Рай, а навіть найглибші катакомби — не безмежні. Ходили чутки про розчленування, буцімто з часом неважливі частини тіла відсікають згідно з алгоритмом оптимізації простору. Можливо, наступного року Гелен перетвориться на тулуб, а ще за рік від неї зостанеться тільки голова. Можливо, перш ніж ми встигнемо вийти з цієї будівлі, її обітнуть всю, аж до самого мозку, в очікуванні на останній технологічний прорив, що сповістить про пришестя Великого Цифрового Завантаження.
Як я вже казав, це все чутки. Особисто я не знаю нікого, хто б повернувся після Вознесіння, але зрештою, чому їм захотілося б повертатися? Навіть Люцифер облишив небеса, лише коли його звідти турнули.
Можливо, тато знав щось напевно — він був обізнаний більше, ніж інші люди, у питаннях, про які ті ж інші люди не мали жодного уявлення, — от тільки він ніколи не розголошував секретів. І хай би що йому було відомо, але він, вочевидь, вирішив, що правда не змусить Гелен передумати. А для нього цього було досить.
Ми одягли шоломи, які слугували одноденними перепустками для Бездротових, і зустрілися з матір’ю у простій, мало не по-спартанському умебльованій вітальні. Вона не додала в кімнату вікон, що виходили б у її світ, не даючи ані натяку на утопію, яку вибудувала для себе. Вона навіть не скористалася одним із заздалегідь установлених гостьових середовищ, розроблених, щоб мінімізувати дискомфорт відвідувачів. Ми опинилися в безликій бежевій сфері, діаметр якої сягав п’яти метрів. Усередині не було нічого, окрім самої матері.
«Зрештою, ця атмосфера, можливо, не дуже й відрізняється від її бачення утопії», — припустив я.
Батько усміхнувся.
— Гелен.
— Джиме, — матір була на двадцять років молодшою за своє тіло на ліжку, проте від погляду на неї у мене шкірою сипнуло морозом.
— Сірі! І ти прийшов!
Гелен завжди зверталася до мене на ім’я. Гадаю, вона ніколи не називала мене сином.
— Ти й досі щаслива тут? — запитав батько.
— Надзвичайно. Я хотіла б, щоб ти приєднався до нас.
Джим усміхнувся.
— Хтось же мусить стежити, аби тут все було гаразд.
— Ти ж знаєш, що це не прощання, — сказала вона. — Ти можеш навідувати мене, коли забажаєш.
— Тільки якщо ти зробиш щось з декораціями.
Не просто жарт, а лукавство. Джим прийшов би на її поклик, навіть якби довелося босоніж ступати по битому склу.
— І Челсі також, — вела далі матір. — Було б дуже приємно нарешті познайомитися через стільки часу.
— Челсі відійшла, Гелен, — відказав я.
— Так, але ж я знаю, що ви підтримуєте зв’язок. Знаю, вона була для тебе особливою людиною. А те, що ви більше не разом, не означає, що вона не може…
— Ти ж знаєш, що вона…
Жахна імовірність обірвала мене посеред речення: можливо, я справді їм не сказав.
— Сину, — спокійно мовив Джим, — залиш нас на хвилинку.
Та я лишив би їх на ціле довбане життя. Відключившись, я знову опинився у палаті й перевів погляд з тіла матері на ліжку на сліпого, паралізованого батька на дивані, який шепотів солодкі ніжності в інформаційний потік. Нехай зіграють одне перед одним свою комедію, нехай завершать та ритуалізують свої так звані стосунки так, як вважають за потрібне. Можливо, бодай раз у житті вони змусять себе бути чесними у світі, де все решта — брехня. Можливо.
У будь-якому разі, мені не хотілося бути присутнім при цьому.
Та звісно, мені довелося повернутися, аби виконати свою частину ритуалу. Вдаючись до звичної брехні, я востаннє зіграв свою роль у родинній п’єсі. Ми дійшли згоди, що материне Вознесіння нічого не змінює, й ніхто ні на крок не відхилився від сценарію, аби назвати іншого брехуном. Зрештою, ретельно добираючи слова — щоб сказати «до зустрічі» замість «прощавай», — ми попрощалися з матір’ю.
Мені навіть вдалося притлумити блювотний рефлекс, щоб її обійняти.
Щойно ми вийшли з пітьми, в руках у Джима опинився інгалятор. Коли ми проходили вестибюлем, я без надії сподівався, що батько викине його у смітник. Однак, щоб не піддаватися спокусі, він підніс аерозоль до рота та прийняв ще одну порцію вазопресину[26]. Вірність в аерозолі.
— Тобі це більше не потрібно, — зауважив я.
— Можливо, — погодився батько.
— У будь-якому разі не спрацює. Ти не зможеш лишатися закоханим у того, кого навіть тут немає, хоч би скільки гормонів винюхав. Це лише…
Джим промовчав. Ми пройшли під дулами охоронців, що захищають будівлю від проникнення Реалістів.
— Вона пішла, — бовкнув я. — Їй байдуже, навіть якщо ти знайдеш собі когось. Вона б навіть тішилася, якби так сталося.
Це б дозволило їй вважати, буцімто шальки терезів урівноважено.
— Вона моя дружина, — відповів на те
