Сліпобачення - Пітер Уоттс
— Ой, — сказав я. — Вибач.
Тіло одного лежало непорушно. Другий, скручений у клубок, стогнав, тримаючись руками за голову.
— От гівно! — задихався Паґ. Він не зважав на те, що з його носа, бризкаючи на сорочку, юшить кров. На щоці наливався синьо-жовтий синець. — От гівно, гівно, гівно…
Я розмірковував, що саме сказати.
— З тобою все гаразд?
— От гівно! Ти — я маю на увазі, ти ніколи… — він витер рот. На його зап’ясті була кров. — Ох, чувак, ми влипли.
— Вони це почали.
— Угу. Але ти, тобто… Глянь на них!
Істота зі скавулінням кудись плазувала рачки. Мені стало цікаво, скільки часу їй знадобиться, щоб повернутися з підкріпленням. Я розмірковував, чи не краще мені добити її просто зараз.
— Раніше ти ніколи таким не був, — сказав Паґ.
До операції, мав він на увазі.
Я і справді тоді дещо відчув — слабко, віддалено, але безпомильно. Мене охопив гнів.
— Вони почали…
Паґ позадкував, широко розплющивши очі.
— Що ти робиш? Поклади це!
Я утямив, що стою з піднятими кулаками. Не пригадую, коли зробив це. Розтиснув їх. На це знадобився час.
Довелося довго, дуже довго та пильно вдивлятися у власні руки.
Камінь упав на землю, блискучий і слизький від крові.
— Я ж намагався допомогти, — я не міг збагнути, чому він не розуміє цього.
— Ти, ти не такий, як раніше, — додав Паґ з безпечної відстані. — Ти вже більше не Сірі.
— Та ні, я Сірі. Не будь довбойобом.
— Вони вирізали твій мозок!
— Лише половину. Через еп…
— Знаю, що через епілепсію! Думаєш, я ідіот? Але ти був саме у тій половині — чи, принаймні, частина тебе… — Він боровся зі словами, з думками, що містилися в них. — І тепер ти інакший. Неначе мама й тато вбили тебе…
— Мама й тато, — несподівано спокійно промовив я, — врятували мені життя. Інакше б я помер.
— Думаю, ти й так помер, — відрізав мій найщиріший і єдиний друг. — Думаю, Сірі помер, вони вишкребли й викинули його, а ти — зовсім інший малий, просто вирощений з того, що лишилося. Ти не той, що був. Відтоді. Ти не той, що був.
Досі не знаю, чи усвідомлював Паґ, що саме він казав. Мабуть, його матір просто висмикнула з розетки дріт під час гри, з якої він не вилазив останні вісімнадцять годин, і змусила його вийти на свіже повітря. Можливо, настрілявшись по людях-ботах в ігропросторі, він мимоволі почав бачити їх повсюди. Можливо.
Однак щось у Паґових словах таки було. Пригадую, як Гелен розповідала (постійно розповідала), наскільки складно до цього звикати. «Неначе в тебе з'являється абсолютно нова особистість», — казала вона. А чому, зрештою, й ні? Недарма ж операцію називають радикальною гемісфероктомією: одну половину мозку викидають разом із вчорашніми креветками, а другу, яка лишилася, змушують надриватися за двох. Уявіть, крізь які метаморфози мала пройти ця самотня півкуля, намагаючись заповнити прогалини. Вочевидь, їй усе вдалося. Мозок — дуже гнучкий шмат м’яса; він доклав зусиль, але адаптувався. Я адаптувався. А втім… Якщо подумати про те, скільки всього було вичавлено, спотворено, видозмінено, перш ніж завершилося відновлення, то можна стверджувати, що я зовсім не та людина, яка раніше займала це тіло.
Звісно ж, невдовзі прибігли дорослі. Надали медичну допомогу, викликали «швидку». Розгнівані батьки обмінялися дипломатичними залпами. Однак доволі складно змусити розлючених сусідів вболівати за поранену дитину, якщо камери спостереження за ігровим майданчиком з трьох кутів показують, як маленьке янголятко — і п’ятеро його друзяк — гамселять попід дих хлопчика-інваліда. Моя матір, зі свого боку, вдалася до звичного бідкання щодо проблемних дітей і відсутніх батьків — тоді тато знову був десь на іншому боці планети, — і буря доволі швидко вляглася. Ми з Паґом навіть залишилися друзями — після короткої перерви, яка нагадала нам обом, наскільки обмежені соціальні перспективи чекають на шкільних аутсайдерів, якщо вони не тримаються купи.
Я пройшов крізь те випробування і пережив ще мільйон інших випадків з дитячого життя. Виріс і непогано влаштувався. Я навчився пристосовуватися. Спостерігав, запам’ятовував, виводив алгоритми та копіював належну поведінку. Не багато з того було… щирим, скажімо так. Я мав і друзів, і ворогів, як і будь-хто інший. Обирав їх відповідно до власних контрольних переліків моделей поведінки та обставин, укладених за роки спостереження.
Можливо, я виріс відчуженим, проте об’єктивним, за що маю дякувати Роберту Паґліно. Саме його доленосна заувага поклала початок усьому. Вона привела мене до Синтезу, прирекла на згубну зустріч із шифраторами, вберегла мене від долі, гіршої за ту, що спіткала Землю. Або ж кращої. Гадаю, це залежить від точки зору. Точка зору має значення: тепер я це розумію, коли, осліпнувши, розмовляю сам із собою, ув’язнений в домовині, що вилітає за межі Сонячної системи. Розумію вперше, відколи один побитий, скривавлений друг на дитячому полі бою переконав мене відкинути геть власну точку зору.
Можливо, він помилився. А можливо, я. Але та… та відчуженість — постійне відчуття себе прибульцем поміж представників власного виду — не така вже й погана річ.
Особливо вона стала у пригоді, коли явилися справжні прибульці.
Тезей
Кров шумить.
Сюзанна Вега [4]
Уяви собі, що ти Сірі Кітон.
Ти приходиш до тями в агонії воскресіння, судомно хапаючи ротом повітря після рекордно довгого стосорокаденного сонного апное[5]. Ти відчуваєш, як твоя густа від добутаміну[6] та лей-енкефаліну[7] кров розтікається по всохлих від багатомісячного застою артеріях. Тіло надимається з болісними поштовхами: розширяються кровоносні судини; плоть відділяється від плоті; вигинаючись під час вдихання, оглушливо тріщать відвиклі ребра. Суглоби, якими ніхто не користувався, заклинило. Ти, мов та людина-паличник[8], застиг в якомусь збоченому живому задубінні.
Ти б закричав, але бракне повітря.
Нагадуєш собі, що з вампірами таке відбувається постійно. Це нормально для них, це їхній власний унікальний досвід збереження природних ресурсів. Вони
