Марсіанська хроніка - Рей Бредбері

— Мабуть, таки піду і скажу йому все, що я про нього думаю.

— Ми прилетіли вчотирьох: я і ці троє хлопців, мій екіпаж.

— Ні, ні, це треба зробити зараз-таки. Я йду.

— Земля!.. Ракета!.. Люди!.. Подорож!.. Космос!..

— Піду й дам йому доброго прочухана! — гукнув Ааа і зник з підвіконня, ніби лялька зі сцени. За хвилину в кімнаті почулися сердиті голоси. Це Ааа розмовляв із своїм противником за допомогою якогось невідомого пристрою. Тим часом каштан і його команда сумно поглядали на ракету, що бовваніла вдалині, на свою милу й рідну, як батьківський дім, ракету.

Ааа знову з’явився у вікні. Обличчя в нього світилося тріумфом.

— Сто чортів! Я його викликав на дуель!

— Містере Ааа… — спокійним голосом промовив капітан.

— Я застрелю його, як собаку! От побачите, застрелю!

— Містере Ааа, вислухайте мене. Ми пролетіли шістдесят мільйонів миль.

Ааа вперше уважно подивився на каштана.

— То звідки ви, кажете, прибули?

Капітан щасливо посміхнувся. «Нарешті ми підійшли до суті справи», — шепнув він своїм супутникам. А вголос сказав:

— Наш корабель пролетів шістдесят мільйонів миль. Ми з Землі!

Ааа позіхнув:

— У серпні цього року відстань до Землі дорівнює п’ятдесяти мільйонам миль. — Він узяв якусь не бачену досі землянами страшну рушницю і сказав. — Ну що ж, треба йти. А ви беріть свою дурну записку — не знаю, чи матимете з неї хоч якусь користь — і йдіть через отой пагорб у містечко Іопр і розкажіть усе містерові Ііі. Саме він вам і потрібен. Не містер Ттт! Ні, він несусвітний дурень, і я таки вб’ю його. Я теж не можу стати вам у пригоді, бо працюю зовсім в іншій галузі.

— В іншій галузі, в іншій галузі! — передражнив його капітан. — Невже слід працювати в якійсь певній галузі, щоб гостинно прийняти людей з Землі?

— Розкажіть комусь іншому! Всі знають, хто ви такі. — Ааа збіг сходами вниз, кинув: «Бувайте здорові!» — й помчав доріжкою, розставляючи ноги, як циркуль.

Четверо мандрівників стояли ні в сих ні в тих. Врешті капітан сказав:

— Ні, ми таки знайдемо когось, хто нас вислухає.

— Може, нам слід знятися з цієї планети, політати, а потім знову сісти, — тоскно зауважив один із них. — Може, їм потрібен час, щоб влаштувати гідну зустріч?!

— Непогана думка, — пробурмотів стомлений капітан. На вулицях містечка була сила людей. Вони заходили й виходили з будинків, віталися одне з одним, розмовляли. На обличчях у них були золоті маски, сині маски й малинові маски із срібними губами й бронзовими лобами, маски усміхнені й маски похмурі — відповідно до настрою власника.

Четверо землян, спітнілі від довгої ходи, зупинилися біля дівчинки, що гралася на вулиці, і запитали, де будинок містера Ііі.

— Он там, — кивнула дівчинка головою. Капітан присів біля неї навпочіпки, подивився на гарненьке личко й сказав:

— Дівчинко, мені треба поговорити з тобою. Він посадовив її на коліно і взяв маленькі брунатні рученята у свої великі, білі. Здавалося, він хоче розповісти їй імпровізовану казку — одну з тих, що їх діти люблять слухати перед сном, — і не поспішаючи обмірковує подробиці.

— Послухай-но, дівчинко. Шість місяців тому на Марс прилетіла ракета. В ній був чоловік на ім’я Йорк, він був зі своїм помічником. Ми не знаємо, що з ними сталося. Може, вони розбилися при посадці. Ми прибули сюди так само, як і вони, — на ракеті. От якби ти побачила нашу ракету! Вона в нас дуже велика. Наша експедиція називається Другою міжпланетною експедицією. Ми прибули до вас із планети Земля…

Тим часом дівчинка механічно вивільнила одну руку і наділа собі на обличчя золоту маску без ніякого виразу. Потім вона витягла золотого іграшкового павука і кинула його на землю. Павук слухняно зліз їй на ногу, і вона стежила за ним холодним поглядом крізь щілини маски.

Капітан легенько струснув дівчинку, щоб привернути її увагу до своєї розповіді.

— Ми з Землі, — сказав він. — Ти віриш мені чи ні?

— Так, — відповіло дівча, не відриваючи погляду од великих пальців своїх ніг, якими копирсалося в пилюці.

— От і гаразд, — промовив капітан і вщипнув дівчину за руку-жартома, а також для того, щоб вона повернула до нього своє обличчя. — Слухай далі. Ми побудували собі велику ракету. Ти віриш цьому?

— Авжеж, — сказала дівчинка і почала колупати пальцем у носі.

— І я — вийми, дівчинко, палець із носа! — і я — капітан цієї ракети, і…

— Ще ніколи за всю історію людству не вдавалося здійснити міжпланетного польоту, — процитувало дівча, заплющивши очі.

— Неймовірно! Як ти догадалася, що я хочу це сказати?

— О, дуже просто. Телепатія. — І дівчинка недбало витерла об коліно свій палець.

— Невже це тобі байдуже? — вигукнув капітан. — Чому ти не радієш?

— Вам слід негайно звернутися до містера Ііі, — промовила дівчинка, опускаючи на землю свого павука. — Містер Ііі буде радий поговорити з вами.

Дівчинка побігла геть, а іграшковий павук слухняно поліз за нею.

Капітан так і залишився сидіти навпочіпки, дивлячись їй услід вологими очима. Потім він перевів погляд на свої порожні руки. Щелепа у нього відвисла. Інші троє непорушне стояли біля свого командира, і їхні тіні ховались у них під ногами. Потім вони плюнули на кам’яний тротуар.

Зачувши стукіт, Ііі сам одчинив двері. Він збирався на лекцію, але міг приділити їм якусь хвилину, коли вони одразу зайдуть у кімнату і скажуть прямо, чого від нього хочуть.

— Трошечки уваги, — відказав капітан, дивлячись на господаря почервонілими втомленими очима. — Ми прибули з Землі у ракеті, нас четверо, троє чоловік команди і капітан, ми виснажені й голодні, нам треба поспати. Ми сподівалися, що нас зустрінуть, піднесуть нам ключі від міста або