Марсіанська хроніка - Рей Бредбері
І враз розверзалося небо. Злива світла, а потім завіса темряви, чергуючись, спадали на землю разом із потоками дощу.
Щось схоже вона відчувала і тепер. Наближалася гроза, але навколо сяяла блакить. Кожної хвилини могла креснути блискавка, хоч небо було безхмарне.
Тепер Ілла без упину ходила по мовчазних кімнатах. Ось-ось проріже небо блискавка, вдарить грім, над пустелею звисне клубок диму, а потім настане тиша і на доріжці почуються кроки. Пролунає стукіт, і вона побіжить відчиняти кришталеві двері.
«Ти збожеволіла, Ілло, — докоряла вона сама собі. — Навіщо ти тішишся фантастичними мріями?»
І ось це сталося!
Повітря сколихнула тепла хвиля, наче десь поруч промчала величезна вогняна куля. Щось просвистіло, заблищало і зникло за пагорбами.
З грудей у Ілли вихопився крик. Вона вискочила за двері і стала дивитися туди, де зникло оте «щось». Жінка вже хотіла бігти за горб, але пригадала свою обіцянку сидіти вдома і нікуди не ходити. Адже до них мав завітати доктор, і чоловік розсердиться, коли вона втече з дому.
Вона чекала на порозі, важко дихаючи і простягнувши вперед руки. Що робиться там, у Зеленій долині? Вона напружувала зір, але за пагорбами нічого не було видно. Врешті зайшла в кімнату. «Яка ти все-таки дурненька, — думала вона. — Віриш усьому, що підказує твоя уява. Там, мабуть, пролетів птах, а може, прошумів вітер. Сядь та заспокойся».
І жінка сіла.
Раптом пролунав постріл. Дуже виразний постріл з рушниці, зарядженої смертоносними комахами.
Ілла конвульсивне здригнулася. Стріляли ніби далеко. Пролунав один постріл, і долинуло дзижчання бджоли. Один постріл. А потім чітко і невблаганно вдарив другий.
Знову сіпнулося її тіло. Сама не розуміючи чому, вона схопилася і пронизливо закричала. Ілла кричала й кричала, їй здавалося, вона кричатиме так до кінця життя. Кричачи, вона підбігла до дверей і розчинила їх навстіж.
За далекими пагорбами завмирала луна.
Запала тиша.
Хвилин із п’ять жінка постояла у дворі, бліда й розгублена. Потім, схиливши голову, вона попленталася кімнатами, торкаючись мимохідь руками речей, які траплялися їй дорогою. Губи її тремтіли. Нарешті жінка опинилась у винній кімнаті і почала механічно витирати своїм шарфом бурштиновий келих.
Раптом вона почула шурхіт камінців. Хтось спускався схилом до будинку.
Жінка підвелася з крісла, стала посеред кімнати. Келих випав з рук і розбився на скалки. Кроки завмерли перед дверима.
Що робити? Може, закричати: «Заходь! Швидше заходь!»
Жінка ступила до дверей.
Кроки залунали на східцях. Чиясь рука повернула ручку.
Жінка посміхнулася до дверей.
Двері одчинилися, і усмішка зникла в неї з обличчя.
Перед нею стояв її чоловік. На його обличчі блищала маска.
Він зайшов до кімнати, мимохідь глянув на дружину. Відтак, не кажучи й слова, одкрив міх рушниці, і з нього випали на підлогу дві мертві бджоли. Роздушивши їх ногою, чоловік поставив у куток рушницю, а Ілла нахилилась і почала, ніби сліпа, обмацувати підлогу, шукаючи шматочки розбитого келиха.
— Що ти там робив? — нарешті спитала вона.
— Нічого, — відповів чоловік, стоячи до неї спиною і знімаючи маску.
— Але я чула постріли. Ти двічі стріляв.
— Полював. Ти ж знала, що я пішов на полювання. А що, доктор Нлле не приходив?
— Ні.
— Постривай! — вигукнув чоловік, ляскаючи пальцями. — Ну, звичайно, тепер я пригадую. Він має прийти завтра, а не сьогодні. От дурна моя голова! І як я міг забути?!
Вони сіли вечеряти. Жінка навіть не доторкнулася до їжі.
— Що це з тобою? — запитав чоловік, зосереджено вмочаючи шматочки м’яса в киплячу лаву.
— Не хочеться їсти.
— Чому не хочеться?
— Не знаю. Просто не голодна.
Знявся вітер. Заходило сонце. Іллі здалося, що кімната поменшала і в ній потягнуло холодом.
— Ніяк не можу пригадати, — сказала вона, дослухаючись до тиші мовчазної кімнати.
— Що саме? — запитав через стіл, незворушно присьорбуючи вино, її золотоокий чоловік.
— Пісню. Оту гарну пісню. — Ілла заплющила очі і спробувала згадати мелодію. — Забула зовсім. І в той же час мені страшенно не хочеться забути її. Я хотіла б назавжди зберегти ту пісню.
Вона почала водити в повітрі руками, сподіваючись пригадати ритм. Та даремно. Тоді жінка відкинулася в кріслі й заплакала.
— Я не можу пригадати, — повторювала вона крізь сльози.
— То чого ж ти плачеш?
— Сама не знаю. Не знаю, але нічого не можу вдіяти з собою. Мені сумно — сама не знаю чому, хочеться плакати — невідомо чому. От я й плачу.
Жінка охопила руками голову, її плечі здригалися від беззвучних ридань.
— Нічого, — нарешті мовив чоловік. — Завтра все буде гаразд.
Жінка не ворухнулась. Вона дивилася тільки на порожню пустелю і на зорі, що яскравими цятками жевріли на чорному небосхилі. Десь далеко над пустелею мчав вихор, і в довгих каналах плюскотіла холодна вода. Жінку пройняв дрож, і вона заплющила очі.
— Твоя правда, — сказала вона. — Завтра все буде гаразд.
СЕРПЕНЬ 1999. ЛІТНЯ НІЧУ кам’яних галереях збиралися марсіани, а потім гурт за гуртом зникали в тіні синіх пагорбів, залитих тихим світлом зірок та братів місяців. За величезним мармуровим амфітеатром лежали в сутінках містечка і вілли, сріблилися нерухомі озера, і канали яскріли від обрію до обрію.
На безжурну планету Марс спустився літній вечір. По наповнених зеленим вином каналах линули
