Сини Світовида - Олександр Павлович Бердник

Ні! Це був не звір, а стовбур молодого дуба, вирваний з коренем. Потім вгорі з’явилася морда ведмедя. Він щось радісно забурмотів, мов хотів сказати — чого, мовляв, не вилазиш з ями?

Я завагався — а коли звір хоче з’їсти мене! Та потім зрозумів, що тут щось не те… Я згадав, що ведмідь не їсть людей, а нападає на них тільки тоді, як обороняється. Вагання мої зникли.

Я вичарапкався по стовбуру з ями і тут… знову зустрівся з ведмедем…

Звір наблизився до мене, лизнув руку, потерся головою, ніби пропонуючи дружбу. Спілка була укладена…

Ось так, хлопчику, ми познайомилися з Громилом. Я повернувся до своєї схованки, але ведмідь не одставав. Він ішов за мною аж до житла. Спочатку він вештався поблизу, згодом перейшов жити в мою печеру…

Святобор переривав розповідь діда захопленими вигуками, сміявся, завмирав від страху, блискав оченятами. Почувши, як Громило віддячив діду, врятувавши його з ями, хлопчик обняв ведмедя за шию і затермосив його вуха.

— Ти добрий, Громило! — захоплено закричав він. — Ти розумний! Ти розумніший від усіх звірів!

Ведмідь докірливо забурмотів, захитав головою, визволяючи з дитячих рук свої вуха. В цей час мандрівники вже перейшли другу долину, вибралися під високу кручу, зарослу непролазними хащами. Тут звір зупинився.

— Прийшли, — озвався дід. — Ось тут я живу. А як подолати цю кручу та пройти півдня до заходу — то потрапиш до Славути. Ну та вам рано ще думати про далеку подорож. Відпочинете, оговтаєтесь. А потім побачимо… Чув я від рибалок, що на тому березі Славути, за один день ходу, збудовано велике городище. Київ називається. Збудували його три брати — Кий, Щек та Хорив. Вони тут, недалеко від моєї схованки, на березі рибальством промишляли. Так і зветься те урочище — Київ Лов. А тоді їхні роди перебралися на Правобережжя. І живуть вони не так, як інші яровити, а спільно. І, кажуть, вождем у них старший брат — Кий. Два рази орда козарська і один раз обри нападали на яровитів, палили городища, забирали в полон юнаків і жінок, вбивати дітей, а дружини Києва відстояли своє городище од напасників. Ти зрозумів, вояче?

Глиця аж заяснів од радості.

— Діду! Значить, є куди збирати силу яровитів? Мені є до кого йти.

— Так, сину, — відповів дід, допомагаючи Глиці злізти з ведмедя. — Тільки не спіши. Побудь у мене… Чую я… останні дні мої підходять, треба комусь передати все, що маю. Не злото, не багатство… скарби мудрості передати треба. Ти, вояче, полюбився мені…

— Спаси біг, діду, — розчулено промовив Глиця.

— Світовиду дякуй. Ну, а тепер, гості мої, прошу до «світлиці»…

— А де ж… землянка? — здивовано запитав хлопчик, стрибнувши з ведмедя на землю. — Тут тільки кущі та дерева…

Громило вишкірив зуби, задоволено заричав. Вів ніби потішався тим, що гості не можуть знати схованки. Дід хитро всміхнувся і закричав:

— Тоця! Тоця!

Густий кущ калини зашелестів, червоні китиці ягід заколихалися, і до ніг діда вискочила з хащів руда лисиця. Її лукаві очі сяяли радістю, пухнатий хвіст метлявся в повітрі, ніби вітаючи гостей.

— Ще один мій товариш, — пояснив дід. — Знайшов її під час грози. Матір і двох братиків убило громом, а Тоцю я відходив. Ну, йди сюди…

Лисиця вискочила на груди старому, облизала його вуса і бороду. Потім метнулася знову в хащі, оглядаючись, ніби запрошувала до господи. Ведмідь рушив за нею, важко розгортаючи кущі калини.

— Заходьте і ви, — гостинно сказав дід, прямуючи за ведмедем. Глиця на колінах поповз за ним. Святобор, тримаючи лук та сагайдак, ішов слідом.

Відразу за кущами калини темнів невеликий хід, що вів прямо в кручу. Ще кілька кроків — і спереду засяяло слабке світло. Згори проникало через маленький отвір сонячне проміння. В тому світлі Глиця і Святобор побачили Громила і Тоцю, які задоволено вмостилися в кутку печери, очікуючи господаря.

В стіні печери була видовбана ямка для багаття, вгору, поруч з світловим отвором, тягнувся закопчений димохід. Праворуч стояв грубо зроблений лежак, покритий шкурами, в кутку виднілися рогатини, кошелі і ще якісь знаряддя. Дід підхопив Глицю попід пахви, допоміг вилізти на лежак.

— Ану розмотуй, вояче, ноги. Ну, ну, терпи… Ай-ай! Погана справа… дике м’ясо з’явилося! Ну та нічого, вилікуємо! Накладу цілющої травки, полежиш днів десять і будеш знову здоровий. Гей, хлопчику, бачиш хмиз в кутку? Неси ось сюди, будемо розпалювати вогнище. Та жвавіше — тепер ви тут господарі!..

Святобор наносив у шнурку хмизу, дід викресав вогню. Веселий вогник затанцював серед сухого гілля. Потім дід дістав з кутка великий казан з водою і поставив його на вогнище.

Глиця відчував, як могутні обійми втоми стискують його мозок — відбирають силу, заколисують.

Мов крізь сон, він чув, що дід обмиває гарячою водою рани на попечених ногах, прикладає якісь пахучі трави. Приємна прохолода втишує страшний жар, котиться по всьому тілу, несе покаліченого вояка в чудесний край химерних видінь…

…Минула осінь, зима. Глиця і Святобор жили в печері разом з дідом і двома звірами. Громило спав у кутку цілими днями, Тоця полювала на зайців, а Глиця переймав од діда його мудрість, знання природи, тварин і світу. Він вивчив трави, якими здавна знахарі лікували всякі хвороби, мову звірів і вечорами навчав лисицю дивних штук, викликаючи в хлопчика радість і захоплення…

Та ось прийшло нещастя в лісову схованку. Помер дід. Він прийшов з лісу, підкликав Глицю, ліг на лежак і прошепотів:

— Йду до Світовида. Прощай, сину… Те, що дав я тобі… віддай яровитам…

Востаннє піднялися груди діда і опустилися. Ведмідь тужливо заревів, підійшов