Сини Світовида - Олександр Павлович Бердник

— Обривок? — сплеснула руками Голеся.

— Еге ж. Батько щось хотів сповістити. Ой, нене! Тоця поранена. Дивися — уламок стріли… Це яровитська стріла!..

— Яровитська? — прошепотіла Голеся. — Що б це значило? Хто стріляв по ній? Ой, кров! Скоріше медівницю мені!..

Святобор кинувся до закапелка біля печі, дістав скриньку, подав її матері. Там зберігалися всякі трави для лікування, які навчив збирати стару Голесю Глиця. Жінка турботливо схилилася над лисицею. Звірина похнюпила голову, очі її згасали, пухнастий хвіст безсило впав на землю. Біля шиї в неї стримів уламок стріли. Голеся висмикнула його, кількома плавними рухами руки затамувала кров, потім, набравши в скриньці жменю цілющої трави-медівниці, посипала нею рану. Після того перев’язала лисицю цупким шматком чистого полотна.

Святобор з тривогою спостерігав за діями матері. Його погляд раз у раз повертався до уламка стріли.

— Нене, — не витерпів він. — Батько хотів передати щось важливе, це ясно… Десь по дорозі Тоцю підстрелили. Може, це випадково, а може… ні!.. Що робити, як узнати?

Голеся розігнулася, перенесла Тоцю на постіль, вкрила шкурою ведмедя.

— Якби ж я була чарівницею, синку, — крізь сльози озвалася вона. — Будемо ждати вістей…

— Ні, - крикнув Святобор. — Ми мусимо знати!

— Як?

— Я поїду, нене.

— Схаменися, куди ти поїдеш?

— До Рубіжної. Туди, де битва з козарами. Треба підняти тривогу, хай збирається дружина молодих вояків!

Голеся обняла юнака за шию, прихилила до себе.

— Дурненький. Куди ж ти поїдеш? Хіба ти забув, що дружина молодих вояків залишена для оборони Києва. Батько наказував виступати лише тоді, коли прийде його посланець…

— А може, Тоця і є такий посланець?

— Може… А може, й інше хотів сказати Кий. Хіба не могла Тоця нести вістку перемоги?

Святобор відступив од матері, запитливо поглянув на ЇЇ обличчя. Воно усміхалося, дороге, змарніле обличчя, а на очах перлинами блищали сльози.

— Ой, нене! Не дури мене. То недобра звістка!..

Син заметавсь по світлиці, зупинився над Гоцею. Звірина вже спала, стогнучи уві сні.

— Чом ти німа? — прошепотів юнак. — Чом ти не можеш сказати того, що бачила? Де наша дружина, де батько і Ратибор? Чи з побідою повертаються наші вояки, чи знемагають під натиском козар?..

Голеся нечутно опинилася поруч, поклала руку на плече сина.

— Треба спитати поради в старих людей, — сказала вона.

— В кого? — з сумнівом запитав син. — Глиці нема. Мечибор теж з батьком…

— Горидід, — прошепотіла Голеся.

— Так, — вагаючись, промовив Святобор. — Він мудрий — це знають всі. Але, матусю… в мене до нього якесь недобре чуття.

— Пусте, — махнула руками Голеся. — То Глиця його не любить, він і передав тобі своє чуття. Кий ще змолоду радився з Горидідом. Одягайся, синку, підемо до нього…

Святобор накинув на себе широку полотняну сорочку, підперезався вишитим ремінним поясом і, не взуваючись, вийшов надвір. Голеся вже чекала його біля воріт. Одягнена в довге чорне вбрання, вона була схожа на якогось духа.

— Скоріше, синку.

— Йду, нене…

Городище спало. Тільки на сторожових вежах Києва перегукувались совиними криками вартові дружинники.

Святобор ледве встигав за матір’ю. Вона йшла, ніби не торкаючись землі. Не говорила ні слова, та син відчував, що серце її терзається невимовною мукою. Горидід! Чи заспокоїть він неньку, чи з’ясує дивовижну пригоду з лисицею?

А чи не краще було б зібрати яровитів на раду та вирішити, що діяти, всім разом!

Ось і головні ворота городища. Праворуч падає вниз, до Славути, стрімка круча, вся в заростях, а ліворуч — на високому горбі між землянками родів Щека і Хорива — стоїть жертовник Світовида-бога.

Святобор схопив матір за плече. Вона зупинилась.

— Що таке, сину?

— Дивись. Горидід…

Справді, від землянки, що бовваніла біля жертовника, одділилася темна висока постать — зловісна і сувора. Вона повільно рушила назустріч Голесі і Святобору. Це був Горидід, духовид, старий жрець Світовида. Він побачив прибулих, зупинився, обпершись на сучкувату палицю. На гостроверхій шапці Горидіда мелодійно дзеленькнув дзвінок, тьмяно блимнули в нічній пітьмі його очі.

— Дивіться, — хрипко сказав жрець. — Дивіться на захід…

Голеся з острахом поглянула туди, куди був спрямований довгий тонкий палець Горидіда. Там заходив місяць, ховаючись за темну стіну лісу. Лице його було чорно-багряним, кривавим. Зловісний колір особливо вирізнявся на тлі ніжно-сірих передсвітанкових туманів, що прозорими серпанками спадали покрученими яругами до Славути.

— Я не спав цілу ніч, — прошепотів свистячим голосом жрець. — Я молився за наших вояків і читав письмена зірок…

— Що ж ти прочитав на небі, Горидіде? — голосно запитав Святобор, переводячи погляд з жерця на місяць. — Ти знаєш, де наші вояки, що з ними?..

— Тихо! — прошипів Горидід, махаючи руками. — Не кричи, сину. Не дратуй богів. Лихо йде на нашу землю. Поглянь — обличчя брата Світовида покрилося кров’ю…

Голеся притисла руки до грудей, благально подивилася на жерця.

— У мене теж всю ніч були погані думки. А потім… недавно, прибігла Тоця…

Горидід здригнувся, пронизливо поглянув на жінку.

— Лисиця Кия?

— Еге ж. Вона була поранена яровитською стрілою. На шиї — обривок послання. Ти ж знаєш — Кий даремно не буде турбувати нас… Що скажеш?

— Знаю, — суворо відповів жрець. — Зірки говорять погане. Яровити прогнівили богів…

— Ти краще скажи, що значить оця яровитська стріла, — не стерпів Святобор. — Хто міг встрелити лисицю?

— Пусте, — різко відповів жрець. — Козари підбирають на полі битви наші стріли, а ми їхні. Не про це треба думати, сину.

— А про що ж?

— Про допомогу нашим