Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський
— У ній є фраза “Як хочеш — зруйную місто”. Ти склав пісню в місті?
— Ні. Але я складав її тільки про себе. В людей це навивається грою уяви.
— Ти склав її в саду?
— В парку.
Олександр Миколайович не помилився: Великий Хазяїн не міг передбачити всіх запитань. Тарнов заохочуюче кивнув ученому, але той не помітив його кивка. Він повів хитромудру гру і весь був у полоні азарту.
— Парк був великий?
— Не більше гектара.
І все ж пісня вийшла чудова. Парк розкинувся біля річки?
— Ні, над морем.
Це був перший успіх, і люди радісно перезирнулись.
— З того місця, де ти виконував пісню, було видно гори?
— Так.
Олександр Миколайович згадав, що робот міг бачити набагато далі, ніж людина, і запитав:
— Гори були далеко від тебе?
— Найближча — на відстані чотири кілометри сто шістдесят метрів округлено.
А це вже можна було вважати першою — нехай маленькою — перемогою. Тепер Олександр Миколайович був упевнений, що знайшов ключ.
— Не сумніваюсь, що ти був головним помічником Великого Хазяїна.
— Правильно.
І ти навіть удостоївся честі бути присутнім при його Появленні?
— Так… — почав апарат, але тут у ньому щось тріснуло, гудіння змінило тональність.
— Заборонено, заборонено, заборонено, — забубонів апарат.
Тріск посилився. Заіскрили місця сполучень проводів. Спалахнули яскравим світлом блоки кристалів і на очах почали руйнуватися.
— Замкнуло! — гукнув Олександр Миколайович і кинувся на допомогу Дятлову, який вовтузився з акумуляторами. Але там ніяких неполадок не було, стрілки приладів показували, що енергія витрачається в нормі, витоку немає.
— Прилади брешуть! — роздратовано сказав Дятлов. Він висмикнув провід з клеми, взявся за оголений кінець і поквапливо відсмикнув руку.
— Обережно! — попередив Олександр Миколайович.
— Без вас знаю, — огризнувся Дятлов і пробурчав: — Усієї енергії цих акумуляторів не вистачило б для того, щоб спалити блок.
— Ви хочете сказати, це був спрямований сигнал, який ніс енергію? — запитав полковник, стривожений зауваженням конструктора.
— Я сказав лише про те, що твердо знаю, — буркітливі нотки в голосі Дятлова зникали, коли він розмовляв з полковником.
— А що ви думаєте? — звернувся Тарнов до Олександра Миколайовича.
— Ваш здогад може виявитися правильним, — відповів учений. Він зціпив руки за спиною, зсутулився і почав походжати тут же по вузькому стоптаному клаптю землі — три кроки в один бік, три кроки — в інший.
— Великий Хазяїн міг почути сповідь слуги на відстані і знищити його, — міркував полковник уголос, поглядаючи на Олександра Миколайовича: чи той чує? — А чому він просто не наказав йому вмовкнути?
Крокуючи й далі, вчений промовив:
— Він не всемогутній. Інакше…
Він змовк, але всім, хто чув і зрозумів його, стало не по собі. З’явилося відчуття, що хтось невидимий бачить їх, беззахисних, як солдатів на відкритій місцевості. Пролетів порив вітру, і тіні кущів заворушилися на землі, мов павутина, мов сіть, кинута під ноги.
— Не забувайте, що апарат пошкоджено — і наскільки серйозно, ми не знаємо, — відповідав полковникові далі Олександр Миколайович. — До того ж, якщо Великий Хазяїн — та істота, про котру я думаю, то цей помічник йому, можливо, більше не потрібний. Мавр зробив свою справу…
ГІСТЬТелефонний дзвінок підняв Алю з постелі.
— Добрий день! — почувся в трубці знайомий голос.
— Добрий день! — відповіла вона. — А я вже заждалася твого дзвінка. Подумала — забув.
“Не забудеш того, що забути не в змозі”.
У неї затремтіли коліна, серце завмерло в чеканні…
— Я приїду.
— Коли? — в її голосі забринів переляк.
— Ти не хочеш?
— Я боюсь.
— Чого?
— Не знаю. Ти зупинишся в готелі?
— Ні. В тебе.
— Послухай, Юро, я зараз же поїду куди-небудь, утечу…
— Чому?
— Не знаю. А ти не лякай мене…
— Хочеш мене бачити?
— Хочу.
— То в чому справа?
— Не можу пояснити. А ти сам не розумієш?
— Облиш ці дурниці. Я приїду — і все буде гаразд.
У його голосі вчувалася така приголомшуюча впевненість, що Аля більше не заперечувала. Тільки запитала:
— Коли?
— За кілька днів.
Мовчання… Дуже тихо, так, що він насилу розібрав, прошелестів її голос:
— Коли приїдеш, подзвони біля дверей тричі. Два довгих і один короткий…
Це був домашній код — лише для своїх.
І потяглися гумові томливі дні. “Хоча б скоріше!” — думала Аля і згадувала… І його ласкаві очі, і незвичайні слова. В її квартирі оселилася співоча пташка — радісне тривожне чекання. І їй було вже не так самотньо.
У Алі знову затремтіли коліна в той вечір, коли з передпокою долинули три дзвінки: два довгих і один короткий.
Юра стояв за дверима з невеликим саквояжем у руці. Його втомлене обличчя всміхалося. А їй раптом стало сумно, і життя здалося заплутаним клубком ниток, що з ним погралося пустотливе кошеня. “Не здогадався квітів купити”,