День на роздуми - Олександр Вікторович Зима

У лабораторіях загону людям прищеплювали чуму, холеру, сибірку, тиф. Потім їх лікували — для того, щоб вивести стійкіші бактерії і заразити ними тих, хто виживав. Потім знову лікували. Знову заражували. І так аж до смерті… Тут було вісім казанів, де готувалося живильне середовище для вирощування бактерій, якими потім начиняли снаряди, бомби, спеціальні пістолети, авторучки, шоколадні цукерки… У загоні працювало майже дві тисячі вчених і лікарів, що проводили тут свої катівні досліди.

…Іноді у нас не було анестезуючих препаратів, і в’язні кричали під нашими скальпелями. Але ми не вважали „колоди“ за людей — для нас це були шматки м’яса».

Павло німо дивився на своє відображення. «Можливо, тут поряд множаться казани з трутизною для людей, а під землею ще нуртує хвиля гравіталу, здатна потрощити все живе й мертве на цій уже обкраденій і тепер ненадійній планеті. Я не хотів, щоб Ранчо Доута теж колись назвали кублом убивць. Якби я не повернувся з небуття, я міг би бути серед них, я — родич дядька Семена, що так і загус у річці смерті. Але він умер нескореним. І він не знав, чи є світ, за який умирав, і чи довго стоятиме на заваді катам сила людського протесту…»

— Міс Аніта! — гукнув Павло. — Ви вже в палаті?

— Я в душовій, містер Павел, але я вас прекрасно чую. Тут усе радіофіковано.

— Ви не пригадуєте, коли до мене приходив містер Малькольн? Я геть усе позабував.

— А кого ви пам’ятаєте?

— Зараз — нікого. А тоді, коли лежав у ліжку, я пам’ятав усе.

— Але ж ви не втратили пам’яті? — з тривогою і надією в голосі запитала Аніта, і Павло почув її швидкі кроки.

— З пам’яттю у мене усе гаразд. Але я не можу нічого згадати з того, що пережив у вашій палаті, міс Аніта.

— Вам і не треба про те згадувати. Не треба, — благала чи наказувала Аніта. Вона стояла по другий бік бамбукової загорожки, і Павло навіть чув її уривчасте дихання й уявляв, як Аніта в хвилюванні обводить пальцем циферблат свого великого годинника на лівій руці.

— Гаразд, не буду, — пообіцяв Павло й перепитав: — А все ж, чи провідував мене містер Макларен?

— Містера Макларена не було. Він, здається, захворів.

— То він нічого досі про мене не знає?

— Про це ви запитайте у Едді Мітчела.

— Гаразд. А де зараз Фред Гаррелсон? Він живий? Я, здається, востаннє бачив його у лабораторії.

— Я тільки медсестра, містер Павел.

— Але ж на Ранчо Доута усі знають все.

— Можливо. Ви готові прийняти душ?

— Так, — сказав Павло й помітив на вішаку два пакети з рушниками й білизною. Узяв їх і попросив Аніту: — Перекажіть моїй дружині, що я страшенно хочу їсти. Нехай запросить на обід пана Кукудзі. Гадаю, Едді Мітчел мене тут довго не затримає?

— Едді вас чекає у душовій. Я просила його побути у передпокої, але він не вірить, що ви встали на ноги.

— Це добре, що він там. Доки купатимусь — покінчимо з формальностями.

— Ідіть за мною, — звеліла Аніта, коли Павло вийшов з невеличкої комірчини. — Едді Мітчел огляне вас і випише перепустку. Сьогодні після дощу дуже парко.

— Добре, що пройшов дощ, — сказав Павло й відчув, що все довкруг незвично двигтить, ніби глибоко під землею працює потужна відбійна машина. — Це від компресорів кондиціонера? — запитав Павло, вважаючи, що Аніті теж набридає тремтіння підлоги і ледь чутний гуркіт, який долинає з глибин землі.

— Що ви маєте на увазі? — Аніта занепокоєно глянула на Павла.

— А ви нічого не помічаєте?

— Ні. Усе, як завжди.

— Мабуть, я не призвичаївся до реального світу, і мені здається, що земля розхитується і тремтить під ногами.

— Ви довго лежали, сер. Якби не щоденний масаж, ви б довго ще вчилися триматися на ногах.

Аніта зупинилася перед білими пластиковими дверима, прочинила їх:

— Містер Едді, я привела хворого. Зустрічайте!

— О’кей! — почулося у відповідь.

Острожний опинився у вузенькому коридорчику, застеленому махровим килимком. Повагався, потім здійняв капці й ступив на килимок босоніж. Було приємно відчувати, як пальці грузнуть, мов у м’яку траву, і як вона лоскоче підошви, нагадуючи про те, що він розпрощався з обридливим ліжком і графіком температурного режиму.

— Де ви, містер Павел? — озвався схвильованим голосом Едді Мітчел і за якусь мить розгорнув нанизану з бамбука штору. — Кращого сюрпризу я від вас і не чекав. Шкодую, що не засперечався з містером Вундстоном: заробив би на вашому феномені чималий куш.

— Прошу вибачення, я в такому вигляді, - почав було Павло й несподівано побачив, що Мітчел стоїть у точнісінько такій піжамі.

Едді помітив Павлове здивування й пояснив:

— На Ранчо Доута скрізь натикано електронних сторожів. Навіть у душовій вони по піжамах розрізняють своїх і чужих. Тому навіть піжами доводиться тримати в сейфі. Смішно, але я не боюся, що вас можуть поцупити з душової.

— Гаррелсон теж любив розповідати мені про можливі детективні пригоди, — зауважив Павло. — Я хотів би швидше піти звідси. Якщо моє звільнення залежить ще й від суми гонорару, то я підпишу всі ваші вимоги.

— Ніяких умовностей, — діловим тоном заговорив Мітчел і показав Павлові на просторе крісло. — Я тільки мушу пересвідчитися, що ви абсолютно здорові. Заспокойтеся і дайте мені вашу руку.

Павло мовчки стежив за тим, як