Гіперболоїд інженера Гаріна - Олексій Миколайович Толстой
— Сідайте, — запросив Гарін, позіхнувши так, що клацнули зуби.
Особистий секретар сів. Це був середніх літ кістлявий чоловік із зморшкуватим лобом і запалими щоками, вдягнений у все темне. Повіки його були завжди напівопущені. Його вважали найелегантнішою людиною в Новому Світі і, як гадав Петро Петрович, крупні фінансисти приставили до нього за шпигуна.
— Що нового? — спитав Гарін. — Як золотий курс?
— Піднімається.
— Тугувато все-таки. Га?
Секретар меланхолійно підвів повіки:
— Так, в’яло. Все ще в’яло.
— Мерзотники!
Гарін всунув босі ноги у парчеві капці і заходив по білому килиму почивальні:
— Мерзотники, віслюки!
Мимохіть лівою рукою поліз за спину, великим пальцем правої зачепився за зв’язки піжамових штанів і так ходив. Пасмо волосся впало на чоло. Мабуть, і секретареві ця хвилина видавалася історичною: він випростався, витягнув шию з крохмального коміра, ніби прислухався до ходи історії.
— Мерзотники! — останній раз повторив Гарін. — Повільне зростання курсу я розумію як недовіру до мене. До мене! Ви розумієте? Я видам декрет про заборону вільно продавати золоті бруски під страхом смертної кари… Пишіть: «Од сього числа постановою сенату…»
Покінчивши з цією справою, він викурив другу цигарку. Кинув недопалок у недопиту чашку шоколаду. Спитав:
— Що нового ще? Замахів на моє життя не було?
Довгими пальцями з довгими відполірованими нігтями секретар вийняв з портфеля аркушик, прочитав його, перегорнув, знову перегорнув:
— Учора ввечері і сьогодні о пів на сьому ранку поліція викрила два нових замахи на вас, сер.
— Ага! Чудово. Опублікувати в пресі. Хто ж це такі? Сподіваюся, юрма сама скарала негідників? Що?
— Вчора ввечері у парку перед палацом помітили молодика, на вигляд робітник, у кишенях його знайшли дві залізні гайки, кожна вагою по п’ятсот грамів. На жаль, було вже пізно, парк малолюдний, і лише кільком перехожим, які дізналися, що готується замах на життя палко любимого диктатора, пощастило вдарити декілька разів негідника. Його затримали.
— Оці перехожі були приватні особи чи агенти?
У секретаря затремтіли повіки, він ледь-ледь усміхнувся куточками рота — єдиною в усій Північній Америці непідробною усмішкою:
— Звісно, сер, це були приватні особи, чесні торговці, віддані вам, сер.
— Дізнатися імена торговців, — продиктував Гарін, — у пресі висловити їм мою палку подяку. Того, хто хотів учинити замах, судити за всією суворістю законів. Після засудження я його помилую.
— Другий замах готувався теж у парку, — вів далі секретар. — Помітили даму, яка дивилася на вікна вашої почивальні, сер. У дами знайшли невеликий револьвер.
— Молоденька?
— П’ятдесяти трьох років.
— І що ж юрма?
— Юрма вдовольнилася тим, що збила з неї капелюшок, зламала парасольку і розтоптала сумочку. Такий порівняно незначний ентузіазм пояснюється раннім часом і жалюгідним виглядом самої дами, котра одразу втратила свідомість, побачивши розлючену юрму.
— Видати старій вороні закордонний паспорт і негайно вивезти за межі Сполучених Штатів. У пресі говорити стисло про цей інцидент. Що ще?
За п’ять до дев’ятої Гарін прийняв душ, після чого віддався на милість перукареві та його чотирьом помічникам. Він сів у особливе, на зразок зуболікарського, крісло, покрите льняним простирадлом, перед потрійним дзеркалом. Одночасно на обличчя йому зробили парову ванну, над нігтями обох рук запурхали пилочками, ножичками, замшевими подушечками дві блондинки, над нігтями ніг — дві вправні мулатки. Волосся на голові освіжили в кількох туалетних водах та есенціях, підкрутили щипцями та зачесали так, що стало непомітно пліші. Цирульник, якому надано титул баронета за чудове мистецтво, поголив Петра Петровича, напудрив і напарфумив обличчя й голову різними духами: шию — пахощами троянд, за вухами — шипром, скроні — букетом Верне, біля губів — гілкою яблуні (греб епл), борідку — найтоншими духами «Сутінки».
Після всіх маніпуляцій диктатора можна було огорнути шовковим папером, покласти у футляр і надіслати на виставку. Гарін ледве дотерпів до кінця, він зазнавав цих маніпуляцій щоранку, і в газетах писали про його «чверть години після ванни». Діватися було нікуди.
Потім він попрямував до гардеробної, де на нього чекали двоє лакеїв і той самий камердинер з шкарпетками, сорочками, черевиками тощо. На сьогодні він вибрав коричневий костюм з іскоркою. Газетярі писали, що одним з найчудовіших талантів диктатора було вміння вибрати краватку. Доводилося коритись і пильнувати. Чортихаючися, Гарін вибрав краватку в барвах павичевого пера.
Прямуючи до їдальні, оздобленої з середньовічним смаком, Гарін подумав:
«Так довго не витримати. От чорт, нав’язали режим!»
За сніданком (знов-таки ні краплі алкоголю) диктатор мав переглядати кореспонденцію. На севрській таці лежало майже триста листів. Жуючи копчену підсмажену рибу, несмачну шинку і вівсяну кашу, зварену на воді без солі (вранішня їжа спортсменів та моральних людей), Гарін брав навмання хрусткі конверти. Розкривав брудною виделкою, мигцем читав:
«Моє серце б’ється, від хвилювання моя рука ледве виводить оці рядки. Що ви подумаєте про мене? Боже! Я вас кохаю. Я покохала вас од тієї хвилини, коли побачила в газеті ваш портрет. Я молода. Я дочка гідних батьків».
Завжди надсилали фото. Від фотографій (за місяць їх надійшло кілька десятків тисяч) оцих мордочок з пишним волоссям, невинними очима і дурненькими носиками ставало страшенно, смертельно нудно. Здійснити запаморочливий шлях од Крестовського острова до Вашінгто-на, від нетопленої кімнати в самітному будинку на Петроградській, де Гарін ходив з кутка в куток, стискуючи руки і шукаючи майже неіснуючу лазівку порятунку (втеча на «Бібігонді»), до золотого крісла голови в сенаті, куди він за двадцять хвилин має їхати. Жахнути світ, мати підземний океан золота, домогтися влади світової, — все тільки для того, щоб потрапити в пастку філістерського пайнуднішого життя.
— Тьху ти, чорт!
Гарін жбурнув серветку, забарабанив пальцями. Нічого не придумаєш. Домагатися нічого. Дістався самісінької гори. Диктатор. Зажадати хіба імператорського титулу? Тоді вже зовсім замучать. Втекти? Куди? і навіщо? До
