Зоряний вуйко - Брати Капранови
А ми з Тетяною склали іспит на слабеньку трієчку та на радощах вирішили побратися. Щоправда, я взяв з неї обіцянку не намагатися більше мною командувать, як тоді вночі, бо жінка в родині повинна знати своє місце.
А вона із задоволенням таку обіцянку дала.
Княжич
Я простягнувся серед Варшави, на площі під реставрованим цегляним муром Старого Мяста. Квітень піддавав жару, і сніг на темній міській бруківці перетворився на великі калюжі. От саме в таку калюжу я, ослизнувшись, гепнувся всією вагою свого вгодованого тіла. Аж бризки полетіли.
— Ляпсь!
Ще в повітрі я встиг гучно вилаятись. Хтось поруч по-ідіотському зареготав. Упав я на спину, до речі, доволі боляче, і тільки підвівши голову, зметикував, що навколо діється якийсь негаразд. Озирнувся. В натовпі промайнув швидкий рух — від мене у провулок прожогом кинувся невисокий білявий хлопець. І більш нічого. Хоча…
Хтось із перехожих заходився допомагати мені підвестися.
— Бардзо дзенькую… — пробелькотів я, зводячись на рівні.
Очі мацали простір, певні, що знайдуть-таки щось, — вони мене не підводять, вони все помічають, хоча дурна голова не завжди встигає переварити. Я оглянув перехожих, потім перевів погляд на мур і тут побачив. Якраз на рівні моїх грудей новенька цегла муру защербилася, немовби від удару міцним дзьобом. Я нахилився, шукаючи у брудній воді під ногами, і тут-таки помітив його. Біля моїх чобіт лежав невеличкий зплюснутий шматочок металу калібру десь приблизно 4 мм.
Я озирнувся навкруги. Всі гуляють. Ніхто нічого не помітив. Ніхто нічого не почув.
Я підняв із землі мокру безформну кулю і запхав до кишені мокрих-таки джинсів.
Піднявшись угору кривенькою похмурою вулицею, я завалився до першого-ліпшого бару і там витратив кілька кров’ю зароблених тищонц на порцію віскі без нічого. Ковтнув. Віскі зігрівало, але смаком дуже нагадувало одеколон. Мокрі штани прилипли до шкіри і ніяк не додавали оптимізму. Я хильнув ще і видобув з кишені свою знахідку. Маленький непевної форми шматочок металу стукнув об пластикову поверхню столу і причаївся біля склянки. Я погладив його пальцем, відчувши шкірою доторк небезпеки. Підніс його до очей, потім потер у пучках. Під шаром бруду зблиснула світла, майже біла поверхня. Я ще раз уважно придивився, колупнув нігтем…
Еге ж. Кулю, що нею в мене стріляли, було зроблено із срібла.
Дійшовши такого цікавого висновку, я перехилив решту віскі і довго прислухався, як воно обмиває мої тельбухи, проймаючи їх незрівнянними пахощами квіткового одеколону. Все нормально, хлопче. У центрі Варшави в тебе стріляли срібною кулею.
І годі. І жодних проблем.
Такою кулею вбити не можна — хіба дуже пощастить. Такою кулею можна скалічити. Дуже просто. Але кому потрібно калічити серед самого міста Варшави простого українського туриста?
Я б, звичайно, випив ще, але жалко було грошей.
Цікаво, три дні вже тиняюся біля Стадіону, цього втілення ринкових відносин, і вбити мене можна було тридцять три рази всіма відомими науці засобами. Аби мати бажання. Мене навіть ніхто не впізнав би — відвезли б до моргу, а потім просто закопали.
Але за що? За тих нещасних п’ять мільйонів у внутрішній кишені?…
Якщо чесно, погані передчуття з’явилися у мене ще коли збирався до Польщі, але що то за передчуття — ну мєнжуєшся, щоби на митниці не дуже потрусили, самі знаєте. Але щоб отаке…
Я мугикав, схилившись над порожньою склянкою, і все ніяк не міг второпати. Стріляли в мене — це абсолютно точно, цегла защербилася якраз проти грудей. Так само точно, що й не влучили. Все ж таки добре іноді ослизатися. Але щоб убити, з такого калібру не стріляють. А коли стріляють, то кулі для того роблять не зі срібла.
Мафія? Дзуськи. Яка там у біса мафія. Я всього-на-всього дрібний гендляр. До речі, пострілу не було чутно, так? Точно, не було. Ніхто нічого не почув, бо звернули б увагу.
Чортзна-що. А може, він маніяк, той, що кинувся тікать у провулок? Може, справді маніяк?
Шматочок білого металу лежав переді мною і геть плутав усі думки. Вицідивши із склянки в горло останні кілька краплин, я остаточно нічого не зрозумів, щоправда й остаточно зігрівся. Запхав до кишені своє сьогоднішнє срібне надбання та вийшов на вулицю. Там уже споночіло — довгенько ж мені міркувалося. До справ було вже пізно, до гулянки, чесно кажучи, просто не хотілося. Й озираючись, наче божевільний, на всі боки, я подався до свого готелю, якщо можна назвати готелем ту брудну яму з ліжками, в якій зазвичай ночують совіцькі туристи.
Снилося мені казна-що — якісь дівчата, а потім чомусь Нікарагуа, джунглі та Фронт імені Фарабундо Марті. Тому прокинувся пізно з абсолютно хворою головою, наче дійсно всю ніч партизанив. Певно, це віскі отруїло більш звичний до горілки організм. Я відкинув пошарпану ковдру, взяв зі стільця джинси з метою одягти, і тут намацав у кишені маленьку тверду кульку.
Тьху ти.
Кулька викотилась на долоню, немов із засідки. Я знову оглянув її з усіх боків. Таки срібло. «Отак починається гендель кольоровими металами», — пожартував сам із собою. Звичайно, дивний спосіб вбивати людей. От якби ще вчора пити не таку гидоту, можна було б зараз про все це поміркувати. Щось мені підказувало, що одним пострілом ця історія не обмежиться. А може, мене з кимось переплутали? Може, це не мене, а когось іншого, дуже на мене схожого, хотіли вбити з дрібного калібру срібною кулею?
Дуже смішно.
Я подумав ще і
