Володар Світла - Роджер Желязни
— Та Сем багатьох позвільняв, щоб вони йому служили, — пригадав Тек.
— Еге ж. Він уклав зі страхіттями угоду й додержав її, тож дехто з них і досі блукає світом. З усіх людей вони поважають, либонь, тільки Сіддгартху. А з усіма людьми мають один спільний великий порок...
— Який?
— Обожнюють азартні ігри... Грають на що завгодно, а ігрові борги — єдина в них справа честі. Інакше бути й не може, бо вони втратили б довіру інших гравців, а з нею — чи не єдину свою розвагу. А що вони дуже могутні, з ними, буває, грають навіть князі в надії виграти їхні послуги. Так програвано цілі держави.
— Якщо, — сказав Тек, — Сем, по-твоєму, грав із Ралтарікі в одну з тих прадавніх ігор, то що могло бути на кону?
Яма, допивши вино, знову наповнив келих.
— Сем — дурень. Ні, він — гравець. Тут є різниця. Ракаші контролюють енергетичні сутності нижчого ряду. За допомогою того свого персня Сем тепер командує гвардією вогняних стихійників, що їх виграв у Ралтарікі. Це смертоносні бездумні створіння, кожне з яких несе в собі потугу блискавиці.
Тек допив вино.
— Але що ж міг Сем поставити?
Яма зітхнув.
— Усю мою працю, усі наші зусилля за понад півстоліття.
— Тобто своє тіло?
Яма кивнув.
— Людське тіло — найбільша принада для будь-якого демона.
— Чого б це Сем пішов на такий ризик?
Яма дивився на Тека, але не бачив його.
— Це, мабуть, єдиний спосіб, яким він міг мобілізувати свою волю до життя, знову зв’язати себе своїм завданням — свідомо потрапити в небезпеку, узалежнити власне існування від кожного кидка костей.
Тек налив собі ще келих вина й одним духом випив.
— Оце для мене незбагненне, — сказав він.
Але Яма похитав головою:
— Просто незбагнене. Сем не зовсім святий, але й не дурень.
«Ну, майже...» — підсумував він собі й увечері обприскав периметр монастиря відлякувачем демонів.
Наступного ранку до монастиря прийшов якийсь чоловічок і всівся перед головним входом, поставивши біля себе жебрацьку чашу. Убраний був в однісіньку зношену доземну одежину з цупкої коричневої матерії. На лівому оці мав чорну пов’язку. Залишки волосся були темні й дуже довгі. Гострий ніс, мале підборіддя й високі плоскі вуха робили його обличчя подібним до лисячого писка. Туго напнуту шкіру добре вичинили сонце й вітер. Єдине зелене око, здавалося, зовсім не кліпало.
Десь за двадцять хвилин його помітив котрийсь із Семових ченців і доповів про це одному з темновбраних братчиків ордену Ратрі. Той знайшов жерця й переказав звістку йому. Жрець, палко прагнучи вразити богиню чеснотами її послідовників, звелів привести того жебрака, нагодувати, одягнути в нове й надати келію, де він зможе спочивати, скільки заманеться.
Жебрак прийняв їжу з ґречністю браміна[36], але з’їв лише хліб і плоди. Прийняв він і темну рясу Ратріного ордену, відкинувши свої засмальцьовані лахи. Тоді зазирнув до келії, де йому вже приготували свіжу підстилку.
— Дякую тобі, достойний жерче, — мовив він густим і гримким голосом, надто сильним, як на таку особу. — Дякую тобі й молюся, щоб усміхнулася тобі богиня твоя за ласку й щедрість, проявлені в її ім’я.
Жрець на це й сам усміхнувся, усе ще сподіваючись, що, може, Ратрі пройде залою і на власні очі побачить його ласку й щедрість, проявлені в її ім’я. Та вона не пройшла. По суті, мало хто з її ордену взагалі бачив богиню, навіть уночі, коли вона набувала сили й ходила поміж них: на Семовому пробудженні були лише ченці в шафранових рясах, і лиш вони точно знали, хто він. Монастирем вона звичайно пересувалася, коли її послідовники читали молитви або вже полягали. Спала вона головно вдень; на очі ченцям потрапляла тільки закутаною, у накидці; забаганки й накази свої висловлювала особисто голові ордену — майже сліпому Ґандіджі, якому цього циклу виповнилося вже дев’яносто три роки.
Тому і її ченців, і шафранових розбирала цікавість — яка ж вона на вигляд? — і вони шукали нагоди заслужити її прихильності. Казали, ніби її благословення гарантує втілення в браміна. Лише Гандіджі було байдуже, бо він став на шлях справжньої смерті.
Богиня так досі й не пройшла залою, тому жрець вирішив поговорити ще:
— Я Баларма. Чи можу спитати твоє ім’я, добродію? Куди прямуєш?
— Я Арам, — мовив жебрак, — що взяв на себе десятирічну обітницю бідності, а семирічну — мовчанки. На щастя, сім років уже минуло, тож тепер я можу дякувати своїм доброчинцям і відповідати на їхні запитання. Прямую я до гір, знайду там печеру на медитацію та молитву. Можливо, прийму твою ласкаву гостинність на кілька днів, перш ніж подорожувати далі.
— Воістину буде для нас честь, якщо оселю нашу благословить своєю присутністю праведник. Радо тебе приймемо. Якщо знадобиться наша поміч на твоєму шляху і коли буде вона нам до снаги, дай лишень знати.
Незмигно дивлячись на нього зеленим оком, Арам мовив:
— Той чернець, котрий перший мене зауважив, не був у шатах вашого ордену, — він торкнувся темної ряси. — Натомість здалося мені, буцім моє поганеньке око іншу барву вздріло.
— Так, — відповів Баларма, — бо серед нас мають притулок Буддині послідовники, які перепочивають од своїх мандрівок.
— Це справді цікаво, — заявив Арам, — бо хтів би я з ними побалакати й, може, більше довідатися про їхній Шлях.
— Якщо залишишся в нас на трохи, то матимеш досить нагод.
— Тоді так і вчиню. Як довго вони тут пробудуть?
— Не знаю.
Арам кивнув.
— Коли міг би я з ними поговорити?
— Цього вечора о певній годині всі ченці зійдуться докупи й вільні будуть теревенити про те й се, за винятком мовчунів з обітниці.
— А час доти я проведу в молитві, — мовив Арам. — Дякую.
Кожен із них трохи вклонився, й Арам увійшов у келію.
Увечері
