Володар Світла - Роджер Желязни
Одягнений він був у звичайнісіньке смагляве тіло середнього зросту й віку; риси мав пересічні й невиразні; розплющив очі — темні.
— Чолом тобі, Володарю Світла!
Слова ці проказала Ратрі.
Очі блимнули. Погляд був відсутній. Ніде в палаті ніхто не ворушився.
— Чолом тобі, Магасематмане, Буддо! — мовив Яма.
Невидющі, очі витріщалися в простір.
— Привіт, Семе, — сказав Тек.
Лоб трохи зморщився, очі примружилися, погляд спинився на Теку, відтак перейшов на інших.
— Де?.. — прошепотів він.
— У моєму монастирі, — відповіла Ратрі.
Без жодного виразу він поглянув на її красу.
Тоді так щільно заплющив очі, що їхні кутки пішли брижами. Від вищиру болю рот його став луком, стиснуті зуби — стрілами.
— Ти правда той, кого ми назвали? — спитав Яма.
Відповіді не було.
— Ти той, що дав рівний бій небесному війську на берегах Ведри?
Рот пом’якшав.
— Ти той, що кохав богиню смерті?
Очі блимнули. Губ торкнулася скороминуща усмішка.
— Це він, — заявив Яма. Тоді запитав: — Хто ти, чоловіче?
— Я? Я — ніщо, — відказав той. — Якийсь листочок у вирі. Пір’їнка на вітрі...
— Шкода, — мовив Яма, — бо у світі й так задосить листя й пір’я, і я б не гарував так довго, тільки щоб примножити їхню кількість. Я потребував чоловіка, який міг би повести далі війну, перервану його відсутністю, чоловіка могутнього, який міг би протиставити свою могуть божій волі. Думав був, що ти — він.
— Я... — він знову примружився, — Сем. Я Сем. Колись давно... Я ж таки бився, чи не так? Багато разів...
— Ти був Сем Великодухий, Будда. Пам’ятаєш?
— Може, і був...
В очах його повільно розгорявся вогонь.
— Так, — мовив він зрештою. — Був. Найсмиренніший із гордовитих, найгордовитіший зі смиренних. Я бився. Певний час я вчив Шляху. Бився знову, учив знову, пробував політику, чари, отруту... Я бився в такій жахній великій битві, що саме сонце сховало лице від різанини — люди й боги, звірі й демони, духи землі й повітря, вогню й води, буреплази й коні, мечі й колісниці...
— І ти програв, — зауважив Яма.
— Так, авжеж, ще й як. Та ми їм теж дали перцю, га? Ти, смертобоже, був моїм візничим. Тепер я все це пригадую. Нас полонили, і кармовладці мали чинити суд. Ти втік від них через довільну смерть, шляхом Чорного колеса. А я не спромігся.
— Саме так. Твоє минуле прочитали. Тебе судили.
Яма озирнувся на ченців, які тепер сиділи на підлозі, схиливши голови, і стишив голос.
— Змусити тебе вмерти справжньою смертю означало б зробити мучеником. Дати тобі розгулювати світом, хай у якій подобі, означало б залишити відчинені двері для твого вороття. Тож, як оце ти вкрав своє вчення в такого собі Готами[20] з іншого місця й часу, вони вкрали кінцівку мирської історії тієї особи. Тебе визнали гідним нірвани. Твій атман переселили, але не в інше тіло, а у велику електромагнітну хмару, що оперізує цю планету. Було це понад півстоліття тому. Нині за офіційною версією ти — аватар[21] Вішну, учення якого хибно витлумачив дехто з найпалкіших послідовників. Твоя особистість існувала далі тільки у формі самоувічнених хвиль, що їх мені вдалося вловити.
Сем заплющив очі.
— І ти посмів мене вернути?
— Саме так.
— Я весь час був свідомий мого стану.
— Я так і думав.
Його очі розплющились і спалахнули.
— І все одно посмів викликати мене звідти?
— Так.
Сем похнюпився.
— Справедливо звуть тебе богом смерті, Ямо-Дгармо. Ти позбавив мене найдосконалішого відчуття. Розбив об темний камінь своєї волі те, що понад будь-яким розумінням і смертною величчю. Чому ти не залишив мене там, у морі буття?
— Бо є тут один світ, що потребує твоєї смиренності, твого благочестя, твого великого вчення — і твого мак’явеллівського інтриганства.
— Ямо, я старий. Старий, як людство на цій планеті. Я ж бо один із Перших. Один із найперших, хто прийшов сюди, будував, селився. Решта вже мертві... або боги, dei ex machini[22]... Я теж мав шанс, але проґавив його. Багато разів. Я ніколи не хотів бути богом, Ямо. Аж ніяк. Лише згодом, побачивши, що вони коять, почав збирати доступну мені силу. Та було запізно. Вони були надто могутні. А тепер я просто хочу знову заснути віковічним сном, знову пізнати Великий відпочин, нескінченне блаженство, слухати співи зірок на берегах величного моря.
Ратрі нахилилася, зазирнула йому в очі й сказала:
— Ти нам потрібний, Семе!
— Знаю, знаю. Вічно воно, як у тім прислів’ї: котрий кінь тягне, того ще й б’ють.
Але, кажучи це, він усміхнувся. Вона ж поцілувала йому чоло.
Підстрибнувши, Тек заскочив на ліжко.
— Людство тішиться, — зауважив Будда.
Яма вручив йому халат, а Ратрі подала капці.
Щоб очуняти від миру, вищого за всякий розум, потрібен час. Сем спав. Спавши, він снив. Снивши, скрикував чи навіть кричав. Апетиту не мав; але Яма підшукав йому тіло й міцне, і бездоганно здорове, цілком здатне знести психосоматичний перехід із божественної відстороненості.
Та він годинами просиджував нерухомо, втупившись у якийсь камінець, насінинку чи листочок. І докликатися його з цього стану не вдавалося. Яма вбачав тут небезпеку і поділився цим із Ратрі й Теком:
— Недобре, що він так відстороняється від світу. Я говорив із ним, але де там, наче з вітром порозмовляв. Він не може повернути те, що втратив. А самі спроби відбирають у нього силу.
— Ану ж ти хибно трактуєш його намагання? — спитав Тек.
— Що-що?
— Бачиш, як він роздивляється насінинку, що її поклав перед собою? Зауваж зморшки в куточках його очей.
— І що з того?
— Він мружиться. Погано бачить?
— Ні.
— То чому ж тоді мружиться?
— Щоб ліпше вивчити насінину.
— Вивчити? Це не той Шлях, який він колись проповідував. Але він таки вивчає. Не медитує, не шукає в об’єкті чогось, що приведе до звільнення суб’єкта. Ні.
—
