День на роздуми - Олександр Вікторович Зима

— Ви не були найманцем, Пітер? — несподівано запитав Малькольн.

— Я навіть не був солдатом, — невдоволено пояснив Пітер і вимкнув телевізор. — Мене ще змалку привчили до того, що всяке зло, яке вчинила людина, стає її постій ним бумерангом. Хіба не так?

— Гадаю, цього не знає ніхто, — невпевнено відказав Вундстон, добуваючи з кишені чергову сигару, яку він не так курив, як чадів димом. — В одному я переконаний: світ — це боротьба добра і зла. У великому й малому. Енергія не народжується без боротьби.

— По-вашому, сер, війни неминучі? — поцікавився Гоулд.

Вундстона дратувало, те, що він опустився до рівня Гоулда і сперечається з ним, як з рівним, але все ж продовжив:

— Якщо ви розумієте під боротьбою лише вбивство собі подібних, то ми ніколи не порозуміємось, сер, — підкреслив Х’ю, зиркаючи на Малькольна, котрий задумливо дивився на зіркоподібний шрам на шиї Пітера. Малькольн не чув, про що говорили Пітер з Х’ю, тому його запитання захопило Гоулда зненацька, і Гоулд здригнувся, механічно втискуючись пальцями в оббите шкірою кермо машини. Малькольн запитав:

— Містер Гоулд, ви тоді не знали, що стріла звичайна, не затруєна?

Пітер не зразу відповів, а Х’ю не міг збагнути, чому саме про це питає Малькольн і звідки він міг довідатися, що Гоулд був поранений стрілою.

— Ви пережили страх смерті, сер, — продовжив Малькольн, — і тепер знаєте, як тяжко вмирати. Через те ви такі наполохані й обачні. Хіба не так?

— Я ненавиджу насильство, — тамуючи стогін, одказав Пітер. Він зглянувся в дзеркалі з Малькольном, пояснив: — На моїх очах помер Джон Райтер. У страшних корчах. Його теж не обминула стріла дикуна.

— Невже досі червоношкірі полюють на нас? — здивовано запитав Вундстон, нервово струшуючи попіл з сигари. — Це для мене прикра новина.

— Містер Гоулд лежав із стрілою в потилиці навіть не на нашому континенті, - пояснив Вундстону Малькольн і знову звернувся до Гоулда: — Вашим шефом тоді був Дейвід Рассел?

— Що ви?! — з обуренням вигукнув Пітер і озирнувся на Малькольна, щоб пересвідчитися, чи вірять йому. — Я тоді був дуже молодим і хотів швидко розбагатіти. Після тієї ночі, коли мені, наче струмом, пронизало шию і збило з ніг, я зрозумів, що великі гроші платять тому, хто вміє вбивати. І робить це без зайвих емоцій. А мені було жаль тих голопузих.

— Ви не можете бачити, коли на когось підіймають зброю. Чи не так? — запитав Малькольн і сам відповів: — Ви завжди думаєте, що колись і на вас гляне чорна зіниця дула. Але це дрібничка, сер, бо, коли уб’ють вас, мене чи містера Рассела, про це кричатимуть усі газети і наша смерть не загубиться в світі. Страшніше, коли ніхто не побачить, як пихне вогонь з дула, ніхто не напише про це лише тому, що нікому буде писати. І станеться все це дуже просто: через континент покотиться океанська хвиля з швидкістю реактивного літака, а позаду — нічого живого! Голий базальт! Геніально, правда?

— Мені не дано про це думати, сер, бо я про це вперше чую, — прошепотів блідими устами Пітер. Їдучи сюди, він дещо зрозумів з натяків Рассела: ті, кого він везтиме, страшні своїм розумом, але саме тому вони великі люди Америки. — Я навіть не знаю, чи зможе хто таке зробити, сер.

— Це можемо зробити ми, сер, — жовчно усміхнувся Малькольн. — Я і містер Вундстон. Невже ми не схожі на вбивць? Вам доводилось бачити їх зблизька. І не раз. То як? Схожі?

— Ви жартуєте, сер, — ухилився від відповіді Пітер. — Хоча б тому, що вас запросив до себе містер Рассел.

— Він випадково не пастор — проповідник нової релігії миротворців? — покепкував Малькольн, розуміючи, що всі його докори й знущальний тон справді пов’язані з власною невлаштованістю в житті, в якому гине талант через постійне безгрішшя.

— Містер Рассел великий фантаст, — сказав на те Гоулд з повагою й шанобою до свого шефа. — Він мріє про вічний акумулятор, і через це його вважають диваком, що кидає гроші на вітер.

— Ви обожнюєте свого шефа, чи не так? — запитав Малькольн.

— Інакше б я не служив тут, — пояснив Пітер, як і на лежало відповісти тому, хто не, хоче залишитися без роботи.

— Тоді запропонуйте шефу назвати вічні акумулятори «Мустанг-ХДМ». Звісно, акумулятори називатимуть просто «мустангами», але кожному кортітиме дізнатися, що криється за трьома літерами. Навіть Дейвіду Расселу. Скажу лише вам: це перші літери імен Х’ю, Дейвіда і Малькольна. Якщо хочете, то продавайте своєму шефу цю ідею як власний винахід. Вам дуже потрібні гроші, сер, а Рассел охоче купить у вас цю рекламу.

— Спасибі, сер, — тихо подякував Пітер. — Ви дуже великодушні. Як і містер Рассел. Цим ви схожі, сер.

Х’ю Вундстон довго не міг згадати, в кого ще, окрім Пітера Гоулда, була така покірність у поводженні. Аж тепер, коли Пітер трохи втягнув шию в плечі й відвів очі від дзеркальця, згадав голос і манеру офіціанта Едді. «У них, — подумав Х’ю, — однакова печать рабства. — Від цього відкриття Х’ю мерзлякувато повів плечима, добиваючи себе нищівними докорами совісті: — Раби, жалю гідні раби. І чорні, й білі. Невже і я з Малькольном з тією ж печаттю в душі? Ні-ні, ми не заради грошей… Наука ніколи й ні для кого не була рабством. Ні-ні, так не можна думати, інакше постійно відчуватимеш спиною свист батога. Я не про це думав. Ні-ні! Я хотів лише сказати, що не тільки негри у нас раби. Так, я лише це хотів собі сказати».

Макларен не відводив погляду від високих кактусів, що аж до обрію захаращували рівнину карачкуватими стебла ми й поволі