День на роздуми - Олександр Вікторович Зима
— Я тільки хотів знати, скільки це мені коштуватиме і коли чекати найперших результатів, — уточнив Дейвід, натискуючи пальцем кнопку на підлокітнику крісла.
— Слухаю, сер! — пролунав ніби зі стелі голос Джіммі.
— Покличте Шеллмана. Нехай захопить свою чекову книжку, — розпорядився Рассел.
— Слухаю, сер.
— Електроніка в побуті — найнеобхідніша річ для вас, джентльмени, — обізвався до гостей Дейвід, підсовуючи до себе тарілку зі смаженими карасями. — У ваших лабораторіях будуть найновіші відеотелефони з дистанційним управлінням. Економія, правда, мізерна, але ж і життя наше складається з невловимих секунд, джентльмени.
— Ми ще не дали згоди, а ви вже накидаєте на мене програмне ласо, — дорікнув Малькольн і додав роздратовано: — Вченому важко змусити себе не думати про роботу, тому прошу не вимірювати мій час секундами корисної праці. Інакше я залишаюсь у лабораторії університету з рахітичними ґратами на вікні і звичайнісіньким чорним телефоном.
— Нерви, друже мій, нерви… — зітхнув Дейвід. — І вся причина в тому, що вас відволікає від роботи думка про гроші. До речі, ви одружений? У вас є діти?
— Заручений, — невдоволено буркнув Малькольн.
— Це якраз найважчий варіант для молодої людини, — визначив Дейвід, приязно усміхаючись до збудженого Малькольна.
Звідкись долинула тиха музика, ніби по тонких срібних берегах покотилася хвилька рідкого кришталю.
— Ввійдіть! — гукнув Дейвід.
Двері розхилилися на одну пілку, і до кімнати ввійшов худючий чоловічок, що вразив Вундстона своєю головою. Здавалося, на довгій шиї лежала велика диня з чорною кураїнкою цупкого волосся, що двома вихорками переходила в брови, межи яких жовтеньким хвостиком виткнувся ніс, підпертий щіточкою вусів.
— Викликали? — запитав чоловік Дейвіда Рассела дужим низьким голосом. Чоловік поводився так, ніби, окрім Рассела, у кімнаті нікого не було.
«Така голова повинна бути в судді по регбі, - подумав Малькольн і тихо хіхікнув, уявляючи, як цей чоловік приміряє собі нового капелюха. — Напевне, він носить шкіряного кашкета з вузьким дашком». Малькольн повеселішав і тепер з цікавістю дивився на чоловіка.
— Познайомтеся, панове. Перед вами Шеллман, — від рекомендував Дейвід своїм гостям розпорядника кредитів. — Він не любить, коли його величають сером, джентльменом, називають по імені. Він просто Шеллман. У його трохи незвичайній голові тримається не одна тисяча фінансових і валютних операцій, імен, номерів рахунків, чеків. Ця людина дорожча від найсучаснішої електронної машини саме своїм пророцтвом. Ви зараз у цьому переконаєтесь, — говорив Рассел так, ніби перед Х’ю і Малькольном стояла не людина, а кібернетичний геній. — Шеллман, — сказав Дейвід і нахмурив високе, без єдиної зморшки чоло, — перед вами сидять найвизначніші вчені майбутнього. Ще ніхто не знає, чим обернеться відкрита ними енергія, але сьогодні ці джентльмени бідують. У них нема справжніх лабораторій, вони наймають середньої руки квартири і не завжди можуть запросити колегу до ресторану. Скільки, на ваш розгляд, ми можемо видати цим джентльменам, якщо вони стануть нашими компаньйонами?
Шеллман підійшов спершу до Вундстона, потім до Макларена, на кілька секунд приклав свою пергаментну пучку вказівного пальця до живчика на руці Х’ю і Малькольна. Повернувся знову до Рассела й мовив неприємним скрижанілим басом:
— Я беззастережно оплачуватиму чеки обох. Але в ме жах десяти мільйонів на кожного.
Макларену здалося, що Шеллман хитнувся й поплив над підлогою, помахуючи своєю головою, схожою на кам’яну сокиру. «Це на межі божевілля, — вжахнувся Малькольн і застеріг себе: — Тут щось не те. Або Дейвід розігрує дешевий водевіль, щоб потім разом пореготати, або я вперше бачу божевільного магната. Але чому сміється Х’ю?»
— Вам що, заклало вуха? — питав Макларена Вундстон і повторював уже втретє: — Містер Дейвід цікавить ся, скільки вам виписати на перші дні? Шеллман пропонує сто тисяч, за які ви можете не звітувати.
Малькольн не встиг навіть розкрити рота, коли проскрипів бас Шеллмана:
— Через тиждень я напрошуюсь у гості. Підготуйте свої розрахунки.
Коли Шеллман вийшов і, як здалося Малькольну, зник не в двері, а крізь стіну, Дейвід затишно вмостився в кріслі, міцно притиснув до грудей перехрещені руки й глянув на Малькольна. Сліпуче, з синіми переблисками світло еліпсовидного діаманта, що прикрашав середній палець лівої руки Дейвіда, неприємно різало очі, і тому Макларен підвівся з крісла, підійшов до каміна й опустився на твердий шкіряний пуф, обернувшись обличчям до Рассела, що сидів тепер до Макларена впівоберта й зачаєно сміявся над чимось. Малькольн подумав, що Рассел, як і Шеллман, несповна розуму. Він навіть поспівчував Дейвіду і запитав:
— Вам не шкода подарованих грошей, сер? Чи це ще невідома мені пастка?
— Ви не підписували жодних зобов’язань, сер, — усе ще усміхаючись, відповів Рассел.
— Так, але внизу нас чекає Джіммі з кольтом, — напівжартома нагадав Х’ю.
— Ні, все гаразд, джентльмени, — уже діловим тоном сказав Рассел. — Зараз нас почастують кавою і танцями найвродливіші і найчорніші дівчата. Чорне на зеленому виглядає дуже ефектно.
Малькольн згорнув удвоє чек і сховав його до потаємної вузької кишені штанів. Хоча чек був іменний, проте в Америці все можливе. І Малькольн це добре знав.
Дейвід помітив, як Макларен старанно ховає свою перепустку до клану багатіїв, сказав, награно підморгнувши Вундстону:
— Пригадую, як я ховав стодоларовий білет, коли вперше одержав його з рук
