День на роздуми - Олександр Вікторович Зима

Вундстон уважно стежив за тим, як Едді сервірує стіл, і йому видалося, ніби негр ставиться до джезви з кавою, як до свого божка, й дає зрозуміти, що і Х’ю з Маклареном мають з такою ж шанобою споживати те чорне вариво, яке жене сон і ссе п’явкою наморене серце.

— Слухайте, Едді, - звернувся Х’ю до офіціанта, зручніше вмощуючись у кріслі, - вам ніколи не здавалося, що ви займаєтесь не тим, чим би хотілось?

Едді сполохано зиркнув на товстого Вундстона, потім узяв порожню тацю, схилився у напівпоклоні.

— Я щось не так зробив, сер? — запитав боязко.

— Усе гаразд, Едді, - швидко відповів Малькольн і переглянувся з Вундстоном. — Містер Х’ю цікавиться, чи ви задоволені життям.

— Так, сер. Але життя нам не належить, і не нам вирішувати власну долю.

— Кому ж воно належить? — басовито запитав Вундстон, вгадуючи наперед відповідь Едді.

— Президентові, - пояснив Едді.

— Невже ти служиш Президентові? — здивувався Х’ю й важко підвівся з крісла, принюхуючись до гарячої кави з гіркуватим присмаком.

— Ні, сер, але Президент може підняти в небо ракети з атомною смертю.

— А-а, ти боїшся вмерти, — пісно резюмував Х’ю й додав: — Смерті боїться лише той, хто не відчув сили і величі своєї нації. Тобі цього не дано, Едді. Отже, готуй каву і сподівайся, що колись у президентському кріслі сидітиме негр. Тоді, гадаю, на місці ракетних баз виростуть чагарі бразильської кави.

— Це були б найщасливіші дні для Америки, — щиросердно мовив Едді й ще раз вклонився.

— Ти забуваєш, негре, що твій пращур завезений з Африки. У кайданах. І нам видніше, чого прагне Америка! — крикнув Х’ю, сердито тицяючи сигарою в обпалену попільницю.

Едді здригнувся й мало не впустив тацю.

— Я вас покличу, Едді, - сказав Малькольн, запрошуючи Вундстона до столу.

Коли офіціант вийшов, Вундстон налив у чарку коньяку, випив і, киваючи на двері головою, заговорив до Малькольна:

— Не подумайте, що я не поважаю Едді. Але я не люблю чорних, і, коли мені кажуть, що я і Едді рівноправні громадяни Штатів, я завжди запитую себе: чи зміг би я назвати негра своїм братом і поцілувати його в уста? Щоразу кажу собі: найстрашніші нещастя, які залишили нам у спадщину наші першопоселенці, - це тютюн, негри і кава. Лише катаклізми врятують нас від запрограмованої повільної смерті. Америка, як і Африка, стане чорним континентом. Білих показуватимуть, як мавп, у зоопарку.

— Ви ще не замовили собі балахона з хрестом? — ядучо запитав Малькольн.

— Я не жартую. Можливо, виною всьому те, що я народився й виріс у Техасі, але, вибачайте, мені бридко подумати, що моїй доньці чи онуці довелось би розділити ліжко з нігером. І найстрашніше те, що і в білих народжуються лише чорні. Чорні, Малькольне! Наш смугастий прапор доведеться замінити на чорний піратський стяг, а на місці зірок намалювати бубона. Це й буде фінал нашого континенту. Я не бачу іншого логічного завершення драми, яка розпочалася тієї хвилини, коли работоргівці кинули якір біля наших берегів і спокусили фермерів невмирущими рабами.

Малькольн скривився, даючи зрозуміти Вундстону, що не поділяє його думок. Навпаки, свого часу Малькольн був закоханий в юну балерину з трупи Артура Мітчела, і та дівчина була схожа на статуетку з чорного дерева, а руки її пахли вранішнім лотосом. Малькольн був радий, що не розповів про це Вундстону, й з холодним сарказмом зауважив:

— Чверть години я слухаю вас і все більше переконуюсь, що ваша любов до крісла, оббитого шкірою бізона, пояснюється дуже просто: ваш рід пішов не від мавп, а від бізонів.

Х’ю не чекав такого повороту й розреготався, відкидаючи свою огрядну статуру на спинку важенного крісла. Його зіркі, глибоко посаджені очі зовсім сховалися під надбрів’ями, і тільки довгасті ніздрі та великі щільні зуби дрижали перед Малькольном — кімната сповнювалася переривчастими хрипами. Насміявшись, Вундстон жадібно сьорбнув кави і діловим тоном заговорив до Макларена:

— Ми належимо до великої нації, колего, і мені не байдуже, хто першим відкриє закон енергії гравіталу. Я вірю: це буде найбільше відкриття століття. З цього почнеться нова епоха.

— Ви вірите, що це зробимо ми? — скептично хмикнув Малькольн.

— Я не пізнаю вас, Макларене. Учора ви заявили журналістам, що стоїте на барикаді революції в атомній фізиці, а сьогодні сумніваєтесь у геніальності власних прогнозів? Можливо, вас, дорогий колего, хвилює повідомлення Павла Острожного, яке він зробив на симпозіумі фізиків у Новосибірську?

— Мене лякає темп розвитку науки, дорогий Х’ю, — мовив на те Малькольн з відчаєм у голосі. — За ті мізерні гроші, які нам виділяє університет, ми не можемо орендувати хоча б посередній прискорювач.

— А ваша теорія, сер! Ви забуваєте, що справу вирішують не так досліди, як ідеї нових теорій.

— Теорія — це та ж ідея сліпого стати слаломістом, — підкусив Малькольн і додав, повертаючи Вундстона в реальний світ: — Дейвід Рассел, про якого ви мені натякнули, навряд чи знає про наші апетити.

Вундстон пожував повними губами, скосив очі на свій годинник, потім підійшов до вікна й спробував, чи міцно вмонтовано ґрати. Обізвався, не озираючись на Малькольна:

— У вашому інтерв’ю, сер, є слушна фраза. Ви сказали, що існуючі енергії нагадують життя всього сущого на землі: народження, спалах і загибель. Енергія ж гравіталу вічна, як не має свого кінця реальна матерія. І тільки розум, високий розум зможе розбудити перпетуум-мобіле, схований від людського ока в «чорній скриньці» елементарних часток речовини.

— Не здивуюсь, якщо ви