Небо сингулярності - Чарлз Строс

— Фреґатенкапітане Муромцю, починайте. — Капітан відступив трохи назад, склавши за спиною руки. — Комодоре, за вашим наказом.

Бауер кивнув:

— За готовністю.

— Починаємо перехід… усе чисто. Систему відліку зафіксовано.

— Перешкод не спостерігаю, — почувся звіт із першого радара. — Схоже, ми на місці.

— Десять «же», курс прямо на головний компонент системи, — повідомив Ілля. На вигляд йому було нудно. Тільки за останні три дні вони це репетирували з добрий десяток разів. — Чекаю підтвердження по наших координатах. Запускайте пасивне сканування. Стандартна процедура.

— Слухаюсь, фреґатенкапітане. Навігація підтверджує; маємо астролокацію. Цього разу вискочили трохи ближче, ніж минулого. Спостерігаю спрацьоване тепло з «Канцлера Романова»; вони пройшли. — Всі повеселішали; із прискоренням у десять «же» навіть промах у пару астрономічних одиниць призводив до кількох годин і навіть днів змарнованого часу на те, щоб знову всім зібратися докупи. — Більше нічого не видно.

— Один імпульс лідаром. Чирповано, будь ласка. Прямо по курсу, на дев’яносто градусів.

— Емісія розпочалася. Пуск. Профіль рівномірний.

На головному моніторі симулятора полилися мегавати, покотились, здебільша в жорсткому ультрафіолеті, лазерні хвилі вглиб космосу, позначені пилоподібними синхроімпульсами корабля.

— Завершую сканування. Лідар вимкнуто.

Аж раптом почулося зі сторони другого радара:

— Спостерігаю розсіяння! Дистанція… Матір Божа! Фреґатенкапітане, ми прямо над ними! Дистанція — шістдесят кілокілометрів. Схоже, метал.

Бауер вищирився, наче акула.

— Стерновий, максимальна бойова потужність за десять секунд! Курс плюс десять, мінус сорок.

— Слухаюсь, комодоре! Курс плюс десять, мінус сорок. Двадцять одне «же» за п’ять… три… Пуск.

Як і в більшості провінційних світів, на Космічному флоті Нової Республіки було прийняте стандартне, терранське значення «же» — десять метрів за секунду в квадраті. За повної бойової потужності «Владар Ванек» розганявся до другої космічної швидкості менш ніж за хвилину; і без витонченого прийому врівноваження, коли ядро рушія розмазувало всі свої оберти по кривині простору навколо корабля, весь його екіпаж умить розплескало би по підлозі з переламаними хребтами. Але така ходова мала свою ціну: досвітлова, з ядерним рушієм ракета на коротких дистанціях обганяла перевантажений військовий корабель і давала йому фору на віражах.

— Радіолокація, мені потрібно більше інформації по сигналу, — Мирський аж нахилився вперед.

— Слухаюсь, капітане.

По головному монітору побігла графіка. Рейчел зосередилася на цифрах, намагаючись не зважати на брижі гладко виголеного, пошрамованого бритвою карку в боцмана Борисовича.

— Підтверджую…

Озвався другий радар:

— Ще сигнали! Повторюю, в мене множинні сигнали!

— Відстань? — гаркнув капітан.

— Вони… дуже близько! Капітане, вони дуже слабкі. Тому аналітична мережа й потребувала кілька секунд на опрацювання даних. Це мали би бути абсолютно чорні тіла зі стелс-покриттям. Дистанція дев’яносто тисяч кілометрів, мільйон триста, сім мільйонів, ще один — на двісті п’ятдесят тисяч… та ми в самісінькому рою!

Рейчел заплющила очі. Від самої думки про крихітні роботизовані фабрики, про реплікатори й саморозмножувану зброю на низькій орбіті навколо далекого супутника газового гіганта по спині їй пробіг холодок. Вона глибоко зітхнула й розплющила очі.

Її задуму перервав другий радар:

— Ціль! Дистанція шість і дев’ять мільйона кілометрів. Сильний сигнал. Курс мінус п’ятдесят п’ять, плюс двадцять.

Мирський повернувся до свого старпома.

— Іллє, командуй.

— Слухаюсь, комодоре! Позначити новий сигнал як ціль альфа. Курс на зближення з альфою. Максимальне зближення на відстані тридцять тисяч, повна бойова потужність!

— Слухаюсь позначити новий сигнал як ціль альфа!

— Ви на щось чекаєте, комодоре, — тихо промовив Ілля.

Рейчел трохи закинула голову, дозволяючи своєму підсиленому слуху зосередитись на двох старших офіцерах у глибині рубки.

— Так, чорт забирай. Щось же стерло із системи місцеву флотилію, — пробурмотів Мирський. — Щось там сиділо й чекало на них. Після виходу зі стрибка я чекаю тільки на неприятеля.

— Не думав, що вони опиняться так близько, — стурбовано відповів йому Муромець.

— Довелося трохи пометикувати, але дякуючи інспектору Мансур, — капітан кивнув у її напрямку, — ми трохи знаємо про їхні, варто визнати, бентежні можливості. В типових розвідданих нічого такого немає, бо тим ідіотам інформація здалася не вартою згадки. Бачте, проти нас воюють «роги достатку», і ніхто, повторюю, ніхто в нас удома в розвідці штабу флоту не замислився над проблемою можливостей роботизованої фабрики на тактичному рівні.

Фреґатенкапітан Муромець похитав головою:

— Навіть не знаю. Капітане? Воно хоч військове?

— Так. Розумієте, ці роботи розмножуються. І плодять «зоряні віхті».

— «Зоряні віхті»? — До Іллі нарешті дійшло. Він мав приголомшений вигляд. — Які ж вони завбільшки?

— Пів кіло. В один грам наномашини на алмазному субстраті можна нашпигувати добрячу навігаційну систему. Установки, звідки їх запускають, можливо, тягнуть на чверть тонни по масі, але більша її частина — це антиречовина, яка живить генератор струменя нейтральних часток. Згрубша таких тут може бути пара тисяч, і це їхні слабкі сигнали ми бачили на радарі. Варто потрапити під один такий, і він по нас вистрілить, а «зоряний віхоть», — цей струнохід, — яким по нас поцілять, прийде з прискоренням до десяти тисяч «же». Але ми цього навіть не помітимо, хіба що нас самих захоплять як ціль, а ми зафіксуємо розсіяння від їхнього пучка. Одним словом, ми на мінному полі, де міни шмалять кінетичними снарядами із релятивістською швидкістю.

— Але ж… — Іллю пойняв жах. — Я гадав, ідеться про типове вогневе розгортання!

— А це воно і є, фреґатенкапітане,