Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
Він стукотів дорогою далі, і його ноги чудово почувалися в комфортно розношених чоботях. Його ступні й ці чоботи були давніми коханцями. Крістофер Брейдентон із Маунтін-Сіті знав його як Річарда Фрая. Брейдентон був провідником на одній із підпільних залізничних систем, якими пересувалися втікачі. Півдесятка різних угруповань, від «Синоптиків»[106] до «Бригади Ґевари», слідкували за тим, щоб у Брейдентона водилися гроші. Він був поетом, який іноді викладав у Вільному університеті або їздив на захід — до Юти, Невади, Аризони — та виступав перед старшокласниками на уроках англійської, приголомшуючи вихідців із середнього класу (хлопців і, як йому хотілося думати, дівчат) новиною про те, що поезія жива — точніше, хвора на нарколепсію, однак і досі наділена певною жаскою вітальністю. Зараз Брейдентонові було під шістдесят. Двадцять років тому його вигнали з одного каліфорнійського коледжу за те, що він збратався зі «Студентами за демократичне суспільство». Його загребли на Великому чиказькому з’їзді свиней 1968 року[107], після чого він постійно вступав до різних радикальних угруповань — спершу прийняв їхнє божевілля, а тоді воно поглинуло його самого.
Темний чоловік крокував і всміхався. Брейдентон являв собою лаз до труби, а їх були тисячі — труб, якими пересувалися божевільні з книжками й бомбами в руках. Труби утворювали цілу систему з прихованими, проте очевидними для втаємничених вказівниками. У Нью-Йорку його знали як Роберта Франка, і коли Франк казав, що він чорношкірий, ніхто не ставив під сумнів його слова, хоча шкіра в нього була дуже світла. Разом із чорношкірим ветераном В’єтнаму (нестачу ноги йому компенсував надлишок ненависті) він уколошкав шістьох копів у Нью-Йорку та Нью-Джерсі. У Джорджії він був Ремзі Форрестом, далеким нащадком Нейтана Бедфорда Форреста[108], і, вдягнувши біле простирадло, Флеґґ узяв участь у двох зґвалтуваннях, кастрації та спаленні ніґерського гетто. Та це було дуже давно, на початку шістдесятих, під час зародження руху за громадянські права. Інколи йому здавалося, що він народився в тій боротьбі, адже майже не пам’ятав, що було раніше, окрім того, що він із Небраски й до старших класів ходив разом із клишоногим рудим хлопцем на ім’я Чарльз Старквезер[109]. Краще пригадувалися марші за громадянські права 1960 та 1961 років: бійки, нічні грабунки та церкви, що вибухали так, наче всередині розрослося якесь чудо й стіни не витримали його потужності. Пам’ятав, як у 1962 році його занесло до Нового Орлеана, де він зустрів хворого на голову молодика, який роздавав брошури, що закликали Америку облишити Кубу в спокої. Хлопець мав прізвище Освальд, і Флеґґ узяв у нього трохи брошурок — кілька тих старих пожмаканих папірців і досі було при ньому, в одній із його численних кишень[110]. Він входив до сотень різних комітетів відповідальності[111]. Брав участь у демонстраціях проти дюжини тих самих компаній на територіях ста різних коледжів. Він писав запитання, які найбільше спантеличували привладних тюхтіїв, коли вони приходили читати нотації, і щойно ті можновладці бачили його вишкірене, пломенисте обличчя, вони полохалися й тікали з трибуни. Окрім цього, він ніколи не виголошував промов на мітингах, бо мікрофони заходилися істеричним виттям і вибивало струм. Однак він писав промови, і в кількох випадках ті призводили до бунтів, перевернутих автівок, студентських страйків та кривавих демонстрацій. Деякий час у сімдесятих він знався з чоловіком на ім’я Дональд Діфріз і порадив йому взяти прізвисько П’ятірка. Він допоміг скласти план, який вилився у викрадення спадкоємниці, і саме він запропонував позбавити її розуму замість того, аби просто отримати викуп. Він зник із невеличкого дому в Лос-Анджелесі, де Діфріз та інші згоріли, за двадцять хвилин до того, як туди вдерлася поліція[112]: він крався вулицею, цокаючи своїми запилюженими розношеними чобітьми, а на його обличчі вигравала вогняна посмішка, від якої матері хапали дітей і тягли їх до хати, а у вагітних починалися передчасні перейми. І пізніше, коли замели залишки угруповання, вони пам’ятали тільки те, що з ними був іще хтось — може, хтось важливий або ж просто тусовщик… чоловік без певного віку, якого звали Ходаком, а інколи — Буґіменом[113].
Розмірено й невблаганно Флеґґ крокував далі. Два дні тому він був у Леремі, штат Вайомінг, — підривав електростанцію разом з екотаж-групою. Сьогодні він на трасі 51, між Ґрасміром і Ріддлом, на шляху до Маунтін-Сіті. Завтра він буде в іншому місці. І він був щасливішим, ніж будь-коли, бо…
Він зупинився.
Бо щось наближалося. Він відчував це, і йому здалося, ніби в нічному повітрі з’явився той запах. Так, дійсно: звідусіль до нього линув гарячий аромат кіптяви — наче Бог вирішив улаштувати пікнік, і вся цивілізація піде на барбекю. Жар уже розпікся — білуватий, пухнастий зовні, а всередині червоний, як очі демона. Він був грандіозним, чудовим.
Наближався час його перевтілення. Він народиться вдруге: його витисне в пологах пизда якоїсь велетенської пісочного кольору тварини — і ця тварина вже лежала, утупившись у порожнечу палаючими, як два сонця, очима, звивалася в переймах і повільно совала лапами, між яких ключем била кров.
Він народився в часи змін, і надходила нова пертурбація — вона бриніла в атмосфері, у лагідному ранковому повітрі штату Айдахо.
Час переродження майже настав. Він знав. Інакше з якого дива в нього раптово прокинулися магічні здібності?
Повернувши розпашіле обличчя до темних небес, готових до приходу світанку, він заплющив очі. Сконцентрувався. Усміхнувся. Запилюжені стоптані підбори його чобіт почали здійматися над дорогою. Дюйм. Два. Три дюйми. Усмішка перетворилася на вишкір. Тепер він зринув уже на
