Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський

Разом з автоінспектором експерти оглянули сітку-огорожу автостради. Їм поталанило. В одному місці між чарунками зачепився клаптик темно-синьої матерії. Експерт пінцетом зняв його і сховав у коробочку.

Далі всі троє повернулися до ваговоза, з особливою увагою оглянули вм’ятину на крилі з відбитком п’ятірні, обробили його парою йоду й порошками. Тим часом шофер автофургона розставляв на дорозі візири. За їх допомогою вдалося з’ясувати ще деякі деталі аварії: кут повороту, кут заносу… Помножили масу ваговоза на швидкість, співставили з шляхом гальмування…

Той з експертів, що робив розрахунки в блокноті, почухав пальцем перенісся і заходився рахувати наново. На його лобі горошинами проступили краплі поту. Він простягнув блокнот товаришеві, попрохавши:

— Перевір. Може, я щось плутаю… Минуло кілька хвилин…

Коли експерт повертав блокнот, його рука тремтіла.

— Ти все підрахував правильно, — пробурмотів він.

— Нічого не розумію. Цього не може бути. Або шлях гальмування був довший, або спідометр набрехав.

Перевірили все ізнов. Згодом іще й іще. Плащі давно було скинуто. Сорочки прилипали до тіла.

— Чортівня якась! — спересердя мовив автоінспектор.

З розрахунків виходило, що важко навантажений автомобіль, який мчав по автостраді із швидкістю 80 кілометрів на годину і погасив у мить гальмування швидкість до 30 кілометрів, перекинувся не стільки внаслідок крутого повороту керма та різкого гальмування, скільки через удар об перешкоду. А цією перешкодою був чоловік з простягнутою вперед рукою…

Полковник міліції Тарнов тяжко сперся на стіл, підтримуючи голову руками. Після масажу скронь біль не відступив. Він охоплював голову тугими обручами, стікав кудись в область потилиці і накопичувався там. Час від часу експерти приносили висновки, акти тощо. Полковник передивлявся їх і намагався систематизувати.

Сьогоднішній день полковника почався телефонним дзвоником з публічної бібліотеки. Сповіщали про то, що вночі хтось пробрався до запечатаного книгосховища. Хоч на дверях не було слідів злому, проте слідів невідомих відвідин не можна було не помітити. Злочинець дістався туди начебто з тією метою, аби у строго впорядкованому книжковому світі, щільно запакованому в шафи-обойми, вчинити хаос. За найбільш оптимістичними підрахунками потрібно було не менше трьох днів, щоб об’єднаними зусиллями всіх працівників бібліотеки та студентів-добровольців поставити книги на свої місця. Картина злочину ускладнювалася тим, що, хоча система сигналізації утримувалась у повному порядку, вона не спрацювала.

Полковник Тарнов запросив на бесіду інженера по сигналізації. Ним виявився молодик, який недавно закінчив електромеханічний факультет політехнічного інституту. Очі відвідувача були спокійними, але на щоках пашіли червоні плями, а рухи видавалися скутими.

Полковник поставив кілька обов’язкових запитань, згодом спитав:

— Вам не важко самому обслуговувати всю систему сигналізації?

— Ні, — дещо нерішуче відказав інженер. — Бачте, у всій мережі є два виходи — на пульт керування і на контрольний екран. Екран показує будь-яку несправність, причому обчислювальний пристрій класифікує її, А коли я де в змозі усунути несправність, завжди можна викликати монтерів з пункту обслуговування.

Він говорив швидко, інколи ковтаючи склади” Полковник заглянув у його світлі, майже прозорі очі — немовби скельця. “Мовить невимушено, вміє приховати хвилювання”, — подумав Тарнов. Він здогадувався про причину хвилювання, знав, що інженер очікує запитання, на яке підготував відповідь. Та полковник не квапився з цим питанням. Спочатку слід було підготувати грунт,

— Ви одружені?

— Ні, — відповів інженер, втягуючи голову в плечі, ніби визнаючи провину.

— Це ваше перше місце роботи після інституту?

— Так, — губи в інженера здригнулися.

— Мені дали про вас чудову характеристику, — підбадьорливо сказав полковник, і молодикове обличчя густо залила краска. Навіть шия почервоніла. Тарнов вдав, наче не помічає збентеження відвідувача, і вів далі: — Ви ще в інституті обрали для себе спеціалізацію?

— Тема моєї дипломної роботи — сигналізація.

— Чим ви пояснюєте, що сигналізація у книгосховищі не спрацювала?

— Я довго думав над цим, та ніяких дефектів у конструкції не виявив. Вона мусила спрацювати.

— Може, пошкодження?

— Але контрольний екран у повному порядку. Він би його показав.

— Виходить, що ніхто сторонній не міг пробратися до книгосховища?

— Виходить, так.

І залишається шукати злочинця серед співробітників бібліотеки, до того ж знайомих з будовою системи сигналізації?

Інженерове мовчання було достатньо красномовним. Чулося тонке дзижчання — це билася в шибку муха.

— Скільки співробітників залишалося того дня після роботи? — запитав полковник.

— Двоє. Завідувачка третім відділом архіву Степанова і я.

— Коли опечатали книгосховище?

— О двадцять першій. Все там було в порядку.

— А чому Степанова залишалася в бібліотеці?

— Точно не знаю. Мабуть, з дозволу директора… — Він поквапливо додав: — Степанова — стара працівниця бібліотеки…

— Вона знайома з будовою сигналізації?

— В загальних рисах.

Настав час для отого найнеприємнішого запитання. Полковник постарався, щоб його голос лунав невимушено:

— Ви книголюб? Колекціонер?

Хоч інженер готувався до цього запитання, він здригнувся, немов од удару. Всі заготовлені слова одразу вилетіли з голови.

— Книголюб. Ну то що? — з викликом запитав він. В очах-скельцях засвітилося обурення.

Саме зараз полковник повністю повірив у його неповинність.

— Не треба хвилюватися, — мовив Тарнов. — Пробачте. Зрозумійте мене. Адже хтось усе-таки пробрався до книгосховища.

— Мене це мучить не менше, ніж вас, — проговорив інженер. — Та й не тільки мене.

— До побачення, — сказав полковник, підводячись із-за стола на весь свій показний зріст.