Рекурсія - Блейк Крауч

Той підіймає руки та повільно підводиться зі стільця. Нові солдати ввалюються до лабораторії.

На екрані термінала, де висвічується стан стимуляторів, блимає повідомлення: «ЗАФІКСОВАНО ВИКИД ДМТ».

Давай! Ну давай же!

Там, у капсулі, помирає Гелена, її мозок викидає залишки речовини, що перенесе її у спогад, якому тридцять з гаком років.

До Баррі наближається солдат, що першим вдерся до лабораторії. Він щось кричить йому, та через дзвін у вухах Баррі його не…

* * *

З носа йде кров, витоплюючи у снігу маленькі бордові дірочки.

Баррі роззирається. Зусібіч він оточений чи то соснами, чи то ялинами. Темні лапи прогнулися під снігом, якого тут насипало в останню заметіль.

Він переводить погляд на Гелену. Її волосся не таке, як тоді, коли вони востаннє бачилися в бункері в пустелі Сонора. Тепер руді пасма посріблені сивиною, довші та на потилиці стягнуті у хвіст. Її обличчя стало жорсткішим.

— Який сьогодні день? — питає Баррі.

— Шістнадцяте квітня дві тисячі дев’ятнадцятого року. Друга ювілейна дата часолінії, де я померла в капсулі DARPA.

На ногах у них снігоступи. Вони застигли на прогалині серед гірського схилу. За десять миль, на рівнині, видніється місто.

— Це Денвер, — пояснює Гелена. — Нашу лабораторію ми обладнали тут, щоб бути ближче до моїх батьків. — Вона дивиться на Баррі. — Ще нічого?

— У мене таке відчуття, ніби ще кілька секунд тому я був у нашому домі в Тусоні.

— Вибач, але тільки-но ти з одного сраного шістнадцятого квітня перебрався в інше сране шістнадцяте квітня.

— Як тебе розуміти?

— А так, що ми знов у прольоті.

Їхня перша зустріч у барі в Портленді. Повторна. Претензії на пророчий дар. Він закохався в неї ще швидше, ніж першого разу, бо, схоже, вона знала його краще, ніж він сам.

Наплив спогадів цього разу сильніший.

Майже болючий.

Баррі валиться у сніг: останні двадцять дев’ять років з Геленою таранять його мозок чередою спогадів.

До появи технологій, що уможливлювали побудову крісла, залишалося ще десять років, і весь цей нас вони вивчали часо-простір, природу матерії, багатовимірність всесвіту і квантову заплутаність.

Проштудіювали все, що змогли знайти про фізику часу, але цього замало. Вочевидь замало.

Потім вони досліджували методи повернення у спогад без використання капсули, шукаючи способу робити це швидше. Але без сенсорної депривації вони вмирали знову і знову — це все, чого їм вдалося досягнути.

А потім наринають спогади, що ледь не розчавили Баррі.

Він знову втратив матір.

Суперечки з Геленою через відсутність дітей — можна собі уявити, що вона відчувала, переживаючи це вдруге.

Секс, кохання — чудове кохання.

Миті захвату від думки, що вони єдині в цьому світі борються за його виживання.

Миті жаху — від цієї самої думки та усвідомлення свого фіаско.

І потім Баррі перетворюється на цілісну істоту. Стає тим Баррі, який пам’ятає про всі часолінії.

Він переводить погляд на Гелену. Та сидить на снігу біля нього і дивиться на місто внизу тим самим відстороненим поглядом, який з’явився в неї за останній рік, коли вона вже остаточно розуміла, що тільки диво може відвернути цей день.

Якщо порівнювати цю часолінію з попередньою, то зміни, що відбулися в Гелені, насторожують. Вона-нинішня — трохи погіршена версія попередньої ітерації, і це дуже помітно у хвилини спокою.

Менш терпляча.

Більш відсторонена.

У ній більше злості.

Та схильності до депресій.

Характер — твердіший.

Можна лише уявити, що вона відчувала, заново переживаючи стосунки з ним, досконально знаючи всі їхні сильні та слабкі сторони ще до того, як вони проявлялися.

Як вона взагалі не побоялася мати з ним справу? З його наївністю.

Мабуть, подеколи це було схоже на розмову з дитиною. Формально це той самий Баррі, що й п’ять хвилин тому, але з поправкою на нові спогади між Баррі тим і Баррі цим лежить бездонна прірва.

Лише тепер він став самим собою.

— Вибач, Гелено, — каже Баррі.

— За що?

— Тебе, мабуть, до сказу доводило, що треба проживати все наново.

Гелена ледь помітно всміхається.

— Ну, час від часу виникало бажання прибити тебе.

— Ти нудилась?

— Якби ж то!

Важке запитання зависає в повітрі.

— Не треба було робити це знову, — каже Баррі.

— Ти про що?

— Зі мною.

Вона дивиться на нього з болем.

— У сенсі, що ти більше не хочеш?

— Я не це мав на увазі. Зовсім не це.

— Ну, не хочеш, і добре.

— Я не «не хочу».

— То ти не проти, щоб ми знову були разом? — уточнює Гелена.

— Я кохаю тебе.

— Це не відповідь.

— Я хочу провести з тобою кожне з життів, — каже Баррі. — І я казав тобі це минулого тижня.

— Коли ти пам’ятаєш усі часолінії, то все інакше. Правда?

— Я з тобою, Гелено. У нас непочатий край роботи з фізикою часу. Ще стільки всього треба з’ясувати…

У кишені його «аляски» дзижчить телефон. Цей їхній спільний останній похід по улюблених місцях вдався на славу, але тепер їм треба їхати. Вертатися в цивілізацію. Побачити, як світ усе пригадує, і вшиватися чимскоріше, поки по їхні душі не прийшли військові, хоча Баррі має сумніви, що цього разу їх знайдуть так швидко. У цій часолінії вони живуть під чужими личинами.

Гелена дістає телефон, розблоковує екран і вигукує:

— Боже мій!

Із зусиллям зіп’явшись на ноги, вона, не скидаючи снігоступів, незграбно кидається бігти по протоптаній ними стежині у зворотному напрямку.

— Що ти робиш? — кричить їй навздогін Баррі.

— Нам треба їхати!

— Якісь проблеми?

— Я не чекатиму! — кричить вона у відповідь.

Баррі зривається за нею.

Чверть милі вниз крізь бір. У нього постійно дзижчить телефон — хтось шле есемески. Хоч і в масивному взутті, він добігає до машини менш ніж за п’ять хвилин, налітає на капот їхнього джипа, важко дихаючи й пітніючи в теплому одязі.

Гелена вже залазить за кермо. Баррі, не знявши снігоступів, плюхається на пасажирське сидіння. Гелена запускає двигун, і машина, пробуксовуючи на обмерзлому асфальті, вилітає з порожньої стоянки.

— Гелено, що за чорт?

— Дістань телефон.

Баррі видобуває з куртки свій смартфон.

Читає з екрана початок екстреного повідомлення

Екстрене повідомлення

ЗАГРОЗА ЯДЕРНИХ УДАРІВ ПО ОБ’ЄКТАХ,

РОЗТАШОВАНИХ У США. ВСІМ НЕГАЙНО

ДО СХОВКІВ. ЦЕ НЕ НАВЧАЛЬНА ТРИВОГА!

Дізнатися більше

— Нам слід було це передбачити, — каже Гелена. — Пригадуєш їхню заяву в ООН в останній часолінії?

— «Усі подальші спроби експлуатації крісла будуть розцінені як