Промінь - Марина та Сергій Дяченко

Ліза кивнула. Усміхнулася своїм думкам:

— Старт містить у собі Прибуття. Прибуття — це Повернення, проекція Старту, і так у кожний момент часу. А отже, смерті немає.

Над водою, розкинувши крила, нерухомо ширяли пелікани.

— Славік, ти знаєш, що таке дисоціативний розлад особистості?

Славік знудився й перестав усміхатися:

— Діагноз такий. Мені намагалися наліпити в дитячому будинку, там усім діагнози ліплять.

Вони з Денисом пропихкали дві години в тренажерному залі, возились би й довше, бо Славік виявився працьовитим і сумлінним тренером. Але травма давалася взнаки, і, поморщившись раз і вдруге, подержавшись за голову, Славік здався, дозволив себе вмовити, мовляв, на перший раз вистачить (Денис був упевнений, що завтра не встане з ліжка — кожний м’яз трясся й посмикувався).

Помившись у душі, посидівши в джакузі, вони тепер ніжились коло басейну. Поволі смеркало, під водою розпалювалися вогники. Ні друзочки скла не залишилось ні на бортику, ні на дні. Потужні фільтри прокачали в басейні воду, не залишивши ні крапельки крові.

— Насправді в мене діагнозу нема, я не божевільний і не недоумкуватий… А звідки ти це слово знаєш?! — Славік раптом насторожився.

— Ти сам сказав, — Денис не повів бровою. — На тому тижні. Не пам’ятаєш?

Славік насупився:

— Пам’ятаю, — сказав сварливо. — Усе я пам’ятаю, ти з мене дурня не роби…

— Не заводься, — Денис примирливо ляснув по мускулистому темному плечі. — Дурень би не був на першому рядку рейтингу… бачив?

Він підніс до Славікових очей свій телефон. Славік самовдоволено усміхнувся:

— Оце точно. Еллі теж каже: раніше, мовляв, думала, ти телепень, а ти — крутяк!

— Слухай, — Денис на секунду затамував дух, неначе вивуджуючи на волосіні велику рибу, — а чому ти за неї голосуєш там, в офісі? Все-таки вона баба, а в нас із тобою чоловіча солідарність.

Славік замислився. Денис, як і раніше, не дихаючи, стежив за виразом його особи.

— Я їй пообіцяв, — зізнався Славік, — по-дурному, просто, щоб приємно зробити. Вона непогана, Еллі.

– І добре цілується, — не стримався Денис.

— Ага, — Славік простодушно кивнув. — А яка різниця, за кого я голосую в офісі? Раніше Променю завдання давав ти, тепер вона. Яка різниця, якщо добре виходить?

— Від цього залежить рейтинг, — обережно сказав Денис.

— А що рейтинг? Я все одно на першому місці!

Отак ти й попався, подумав Денис. Так тебе й замели в тюрягу: одного разу ти отямився й зрозумів, що з пам’яті випало кілька місяців, але за звичкою вдав, що нічого не відбувається… Співчуваю вам обом, Славіки. Це важке життя.

— Мужик, — сказав він недбало. — Якщо тобі немає різниці, за кого голосувати — проголосуй за мене, добре? Ти ж сам знаєш, якщо бабам давати багато волі, вони починають борзіти.

— Ну, в принципі так, — протяг Славік. — Я не розумію, нафіга тобі це треба… Але як хочеш!

І, несильно замахнувшись, ляснув Дениса по спині й вибив у нього з легенів залишки повітря.

— Марго, за шість днів Еллі не встигне добратися до першого місця в рейтингу. Я встигну. Після того, що зробила Еллі, — як думаєш, кого я виберу другим переможцем?

— Чому я повинна тобі довіряти?

— Тому що це елементарна психологія! Еллі мене зрадила й підставила. Про те, щоб рятувати Славіка, мови нема. Отже, тільки ти.

Двері були прочинені на долоню. За три з гаком тижні експерименту Марго жодного разу не впустила його в кімнату — ні на крок.

— Ти хоч розумієш, яка ти падлюка? — тихо спитала Марго.

Денис отетерів.

— Я все тобі розповіла, — Марго дивилася сухими збудженими очима. — Ти знаєш, навіщо я тут… ти знаєш про Ігоря. І ти все одно… спав з нею. Обіцяв їй. Дурний навчальний ґрант — проти життя й смерті людини. Хто ти після цього? Як тобі довіряти?!

— Я їй нічого не обіцяв, — сказав Денис і облизнув сухі губи.

— Брехня, — почувся голос у кімнаті, через спину Марго. — Нахабна, хімічно чиста, типово чоловіча брехня. Тепер ти бачиш, Марго?!

Двері розчинилися. За спиною Марго з’явилася Еллі — майже на голову вища, червона, зла, з палаючими очима:

— Ти мені не обіцяв, пупсичку? Точно-точно? Подивися на цю пику, Марго! Не вір йому! Не вір нікому з них!

— Тобі не вистачить бонусів для перемоги, — хрипко сказав Денис, чудово уявляючи, яке в нього зараз лице, і ненавидячи себе за палаючі вуха. — Ти на третьому місці…

— А оце ти бачив? — вона вихопила з кишені телефон, наче ятаган. — На, помилуйся!

І тицьнула екран йому прямо під носа.

Рейтинг змінився. Еллі піднялася тепер на друге місце, залишивши Дениса на третьому.

— Дядьку Роберт. Ми так не домовлялися. Йшлося про те, щоб дати пасажирам сенс. Я виконав завдання… майже. До мети зовсім небагато. Якщо я залишуся на третьому місці рейтингу, що ти зі мною зробиш?!

Тиша. Денис дивився у стелю своєї кімнати, і не бачив на ній нічого, крім крихітної павутини в кутку.

— Дядьку Роберт, ти сказав: «Дай їм сенс життя за тридцять днів, і я верну тебе додому». Ти збрехав?

Тиша. Денис жбурнув свій телефон об стіну; той, відскочивши, хряпнувся на підлогу без жодної подряпини чи тріщини.

— Мамо, — сказав Денис пошепки. — Я йду. Через шість днів я буду вдома. Розумієш? Еллі, дурненька, підставилася, і сама не розуміє як. А коли зрозуміє, буде пізно.

— Вітаю вас, учасники експерименту. До Прибуття… тобто до завершення нашої роботи