Via Combusta, або Випалений шлях - Маріанна Маліна

Нарили ми значно більше, ніж сподівалися. Тарапата, вдивляючись у монітор комп’ютера, присвиснув:

— Твоя мати дійсно народила двійню. Теоретично в тебе є сестра. Тільки ніхто не знає, де вона і чи взагалі жива.

— Сестра? — недовірливо гмикнув я.

— Шухляда номер 130/33. Зазирни, там папери… того самого ордену, — провадив Тарапата. — До речі, орден мав назву «Білий єдиноріг»…

— А я гадав, що це уявний вірогідний противник! — своєю чергою присвиснув я.

— У твоєї матері було ім’я — Лілія Радна…

— Я знаю, — відповів я і зітхнув.

— Так, і саме під цим ім’ям вона і проходить по справі,— торохтів далі Тарапата. А от цього, вірогідно, ти не знаєш: — Вона походить зі старовинного роду, який корінням сягає XIII сторіччя. Тут руські, литовські, польські князі та французькі королі. Символом цього роду була біла лілія. Вона навіть у них на гербі була… Біла лілія на червоному тлі.

— Лілія? — приголомшено перепитав я.

— Твоя мати і Зарнік якимось чином здибалися, — продовжував розповідати Тарапата, — і втекли разом. Зарніка вважали зрадником. Бо твоя мати була з протилежного табору. Ангеліна теж зрадила свою подругу, вона розповіла, де втікачі переховуються.

Прибитий цією інформацією, що звалилася на мене, як лантух на голову, я побрів до тої шухляди, про яку говорив Тарапата.

Копирсаючись серед старих, трохи пожовклих паперів, я спочатку натрапив на дивну велику карту. Такі наче мають назву тарó.

На ній була зображена гола пустинна рівнина, що вдалині непомітно, майже без лінії обрію, переходила у темне беззоряне небо. У вишині сяяв молочно-сріблястий місяць. У цьому непевному світлі зміїлася вузька стежина, яка тягнулася через усе зображення ясною стрічкою. Вона вся була вкрита яскраво-червоними краплями і калюжами крові. Стежка губилася у туманній далечіні між двома пірамідами, що ледве намічалися в тумані. На першому плані обабіч стежини були зображені пес і вовк, що вили на місяць. А зовсім попереду — калюжа води, до якої задкував чорний рак.

Я дивився на неї і наче здалеку чув голос Тарапати:

— Тебе довго шукали, ту, другу дівчинку — теж. Тебе таки знайшли, Зарнік перший. Він тебе навмисно забрав до себе. І шукав твою сестру. Бо ви можете залишитися живі, лише коли будете разом. Хоча і не зрозуміло з тексту чому… Але сестри твоєї не знайшли. Ймовірно, Ангеліна про неї теж щось знає. Бо до неї підіслали її брата, який за нею стежив. Вона з якоюсь метою забрала тебе. Хоча знову до кінця не зрозуміло чому…

Я застигло тримав перед собою дивну карту, і настрій у мене робився не кращий, ніж це похмуре зображення.

— Ось іще, дуже цікаво, — вивів мене з задуми Тарапата. — Ті, в кого є у відповідній пропорції ця кров, пробуджуються на випаленому шляху. Тут навіть є пророцтво. Слухай: «Близнюки повинні зустрітися і провести нас через калиновий міст… Тоді ми з’єднаємося з прекрасним світом і пізнаємо себе…»

— Чому тоді, якщо вони так і не знайшли моєї сестри, вони все ж полюють на мене? — запитав я і нарешті відклав карту вбік.

— Може, вони не хочуть «з’єднатися з новим прекрасним світом і пізнати себе»? — реготнув Тарапата. — Розумієш? Вони хочуть ввірватися туди, щоб підкорити його. Тому ордену «Крижана безпека» не потрібна та, друга частина драбини. Їм не потрібно шукати твою сестру…

Я вже не дуже дослухався до Тарапати, який іще щось говорив про червону і блакитну кров, про якісь її золоті пропорції, бо знову знайшов дещо.

Я натрапив на світлину матері. Фото було майже таке, яке запам’яталося мені з дитинства. Воно стояло у бабусі на полиці. Молода усміхнена білява жінка з довгим хвилястим волоссям…

Час зупинився, як зупиняється хвиля цунамі, перш ніж обвалитися. Я повільно перегорнув знімок. На зворотному боці рівним упевненим почерком Зарніка було написано:

Моїй коханій Лілії, коштовному каменю Йурі

Листя осіннє спадає у Руйі[36],

І з цим я нічого не вдію…

Лиш місячна квітка, чарівна Йурі,

Несе на безсмертя надію…

Хвиля обвалилася, й у мене неймовірно запекло у горлі.

— Слухай, я піду за пивом, — не дивлячись на Тарапату, проказав я. Пива мені не хотілося. Я хотів побути на самоті.

— Певна річ, — кинув, не обертаючись, Тарапата. — Крамниця за рогом.

До крамниці залишалося буквально декілька кроків, коли я почув за спиною скрегіт коліс. Я не встиг озирнутися, лише відчув, як хтось ухопив мене за руку і штрикнув голкою в плече.

Коли я побачив Зарніка, Модест викидав шприц в урну. Сині очі Зарніка були моторошно холодними. Він відвернувся. А Модест радо заїхав мені по пиці. У роті з’явилася солонувата кров із присмаком заліза…

Вони підготувалися до ритуалу зі знанням справи. Куди там Свєтці з її намальованим крейдою колом. Коло, яке чекало на мене, було акуратно викреслене на білій мармуровій плитці підлоги чорною фарбою. Всі риски були рівними, немов зробленими за допомогою гігантського кульмана. Ключі біля воріт сяяли бездоганною каліграфією. Тільки ніякого ножа в колі я не помітив. Точно… ніхто мене й не збирався повертати… Навколо кола вже зібралися дванадцятеро. Всі в довгих чорних плащах із каптурами.

Слабкуватою надією жевріло запитання. Як вони збираються мене примусити ввійти в потрібний стан? Потім, коли мене запхнули всередину, я все зрозумів… Ці дванадцятеро, що розмістилися по колу, почали формувати