Марсіанська хроніка - Рей Бредбері

У каміні палав вогонь, і сигара на підставці перетворилася на купу мертвого попелу. Порожні стільці стояли один проти одного між мовчазними стінами, і грала музика.

О десятій будинок почав завмирати.

Знявся вітер. Зламана гілка, падаючи з дерева, потрапила в кухонне вікно. Пляшка з розчином для чищення ножів та виделок розбилася, й рідина потекла на плиту.

Кімната враз запалала.

— Пожежа! — скрикнув голос. У будинку засвітилося світло, пожежні помпи пустили із стелі струмені води. Але розчин розплився по лінолеуму, пожираючи його, поповз під кухонні двері, а голоси кричали хором:

— Пожежа, пожежа, пожежа!

Дім пробував рятуватися. Двері наглухо зачинилися, а шибки у вікнах тріскались від жару, і вітер, вриваючись, роздмухував огонь.

Дім одступав, а вогонь з сердитим гудінням легко займав кімнату за кімнатою, а потім рушив угору сходами. Метушливі пацюки-пожежники з писком вискакували із стін, вистрілювали свій заряд води і мерщій бігли його поновлювати. А стінні розбризкувачі вибухнули цілою зливою штучного дощу.

Та пізно. Помпа, зітхаючи, знизала плечима й схлипнула востаннє. Штучний дощ припинився. Скінчився запас води: протягом багатьох мертвих днів у домі наповнювалися ванни, мився посуд.

Вогонь затріщав сходами. Він пожирав, як делікатеси, картини Пікассо й Матісса у верхніх кімнатах, підсмажуючи їхнє масне тіло, ніжно лижучи полотно й перетворюючи його на чорні хрусткі сувої.

Тепер вогонь лежав у ліжках, стояв у вікнах, забарвлював у червоне білі завіси. І тут надійшла підмога.

З дверей горища визирнули сліпі обличчя роботів з ротами-кранами, з яких лилася зелена хімічна рідина.

Вогонь позадкував, як позадкував би слон, побачивши мертву змію. Тепер проти вогню було двадцять живих змій, що звивалися на підлозі, вбиваючи полум’я холодною отрутою зеленої піни.

Але вогонь був хитрий. Він подався поза домом, через горище до помп. Вибух! Металевий мозок, який керував помпами, бронзовою шрапнеллю врізався в балки.

Вогонь кинувся до шаф і почав жерти одяг, що висів там.

Дім здригнувся, його голий кістяк скулився від жару, його дроти-нерви оголилися, наче якийсь хірург зняв з них шкіру. «На поміч, на поміч! Пожежа, рятуйтесь, рятуйтесь!» Жар ламав дзеркала, наче перший ламкий грудневий льодок. А голоси репетували: «Пожежа, пожежа, рятуйтесь, рятуйтесь!» — немовби декламували трагічний дитячий вірш десятки голосів високих і низьких, наче діти гинули у лісі, зовсім самотні. І коли оболонка дротів тріскалась, як гарячі каштани, голоси завмирали. Один, два, три, чотири, п’ять голосів завмерли.

В дитячій кімнаті горіли джунглі. Ревли сині леви, бігали пурпурові жирафи, шалено стрибали пантери, і десять мільйонів тварин, тікаючи від вогню, помчали до далекої річки…

Завмерло ще десять голосів. В останню хвилину у вогняному вирі зазвучали інші голоси. Втративши пам’ять, вони оголошували час. Заграла музика, робот-косарка почав підстригати газон, парасолька раз у раз вискакувала за парадні двері, що все відчинялися й зачинялися, як у годинниковій майстерні, коли всі годинники з божевільним завзяттям один за одним починають видзвонювати години. Лунали співи, а кілька останніх мишей-прибиральниць хоробро вискочили зі своїх нірок, щоб прибрати ненависний попіл. А в палаючому кабінеті байдужий до всього голос героїчно читав вірші, — аж поки не згоріли всі бобіни, не зів’яли всі дроти й не перегоріли пробки.

Вогонь підточив будинок, і той важко осів, розкинувши подоли з іскор та диму.

А в цей час збожеволіла плита готувала в кухні велетенські сніданки з десяти дюжин яєць, кількасот грінок, двадцяти дюжин шматків бекону і, коли їх пожирав вогонь, починала працювати знову з істеричним сичанням.

Розлігся страшенний гуркіт. Горище провалилося в кухню й вітальню, вітальня в підвал, підвал у нижній склеп. Холодильник, крісло, кінострічки, електричні дроти, ліжка — все це, ніби купа скелетів, провалилося в глибоку могилу. Дим і тиша. Величезна хмара диму. На сході почало сіріти. Між руїнами лишалася стояти одна стіна. І коли зійшло сонце й освітило купу димних руїн, із стіни все ще чувся голос, який оголошував знову й знову:

— Сьогодні п’яте серпня дві тисячі двадцять шостого року, сьогодні п’яте серпня дві тисячі двадцять шостого року, сьогодні…

Мама перша висунула цю пропозицію. Вона сказала, що не завадило б поїхати ловити рибу всією родиною. Але Тімоті догадався: це була не мамина пропозиція. Це була татова пропозиція, і мама чомусь висунула її замість нього.

Тато почовгав ногами, зашарудів марсіанськими камінцями й погодився. Зразу ж знявся гармидер, табір було спаковано в капсули й контейнери, мама швиденько надівала дорожній джемпер і блузу, тато тремтячими руками набив свою люльку, не відриваючи очей од марсіанського неба, а троє хлопців, галасуючи, вскочили в човен, і жоден з них, крім Тімоті, по-справжньому не стежив за мамою й татом.

Тато натиснув кнопку. Моторний човен гучно заторохкотів — мабуть, чути було аж на небі. Вода здригнулась позадкувала, човен рушив уперед, і всі закричали: «Ура!»

Тімоті сидів з батьком на задньому сидінні, поклавши свої малі пальці на волохаті батькові, і стежив, як звивався канал і як дедалі меншала їхня сімейна ракета на якій вони приземлилися тут після довгої подорожі. Він пригадав вечір на Землі напередодні вильоту, метушню, квапливі готування, ракету, що її десь знайшов тато, розмови про канікули на Марсі. Неблизький світ для канікул, але Тімоті тоді нічого не сказав. Вони прибули на Марс і ось відразу ж їдуть ловити рибу.

Відтоді як човен поплив каналом, у татових очах з’явився якийсь незрозумілий вираз. Тімоті