Марсіанська хроніка - Рей Бредбері
Гаряче повітря струменіло від огнистої ракети. Відчинився люк. З нього визирнув чоловік.
Гетевей прикрив долонею очі, придивився й вигукнув:
— Капітан Уайльдер!
— Хто це? — капітан Уайльдер стрибнув на землю й спинився вражений. За мить він простягнув руку. — Великий боже, та це ж Гетевей.
— Атож.
Вони дивились один на одного.
— Гетевей, з моєї старої команди, з Четвертої експедиції!
— Багато часу збігло, капітане.
— Багато… Мені приємно знову бачити вас.
— Я старий, — просто сказав Гетевей.
— Та я й сам уже немолодий. Двадцять років у польоті: Юпітер, Сатурн і Нептун.
— Я чув, що вони вас випровадили в небеса, щоб ви не заважали їм здійснювати колоніальну політику тут, на Марсі. — Старий озирнувся навколо. — Ви мандрували так довго, що навіть не знаєте, що тут було.
— Не важко догадатися, — відказав Уайльдер. — Ми двічі облетіли Марс. І знайшли тільки одного чоловіка на ймення Уолтер Гріп, тисяч за десять миль звідси. Ми хотіли взяти його з собою, але він сказав: «Ні». Коли ми востаннє бачили його, він сидів посеред шосе у кріслі-гойдалці, курив люльку й махав нам рукою. Марс мертвий, не лишилося навіть жодного живого марсіанина. А як Земля?
— Ви знаєте стільки ж, скільки я. Вряди-годи я ловлю передачі радіо з Землі. Його ледве чути. Але воно завжди говорить іншою мовою. А я, на жаль, крім англійської, знаю тільки латину. Часом я розбираю кілька слів. Очевидно, на більшій частині Землі все знищено, але війна триває. Ви вертаєтесь додому, сер?
— Так. Ми мусимо про все довідатися. Ми не мали радіозв’язку з Землею. Надто велика відстань. Тепер будь-що хочемо побачити Землю.
— А нас візьмете з собою? Капітан здригнувся.
— Авжеж, ваша дружина, я її пригадую. Це було двадцять п’ять років тому, правда? Коли збудували Перше місто, ви залишили службу і привезли її. У вас були й діти…
— Син і дві дочки.
— Авжеж, я пригадую. Вони тут?
— Отам, у нашій хаті. Вас чекає добрий сніданок. Завітаєте до нас?
— Ви робите нам честь, містере Гетевей. — І капітан Уайльдер обернувся до ракети. — Вийти з корабля!
Вони виходили на пагорб — Гетевей, капітан Уайльдер і двадцять членів команди. Вони йшли, глибоко вдихаючи рідке прохолодне повітря. Сходило сонце.
— Ви пригадуєте Спендера, капітане?
— Я його ніколи не забував.
— Іноді я проходжу повз його могилу. Здається, кінець кінцем вийшло-таки на його. Він не хотів, щоб ми приводили сюди, і я гадаю, він щасливий зараз, коли тут нікого нема.
— А що з тим… як його?.. Паркхілом, із Семом Паркхілом?
— Він одкрив був сосисочну.
— Схоже на нього.
— А наступного тижня полетів на Землю воювати. — Гетевей притулив до грудей руку і враз сів на камінь. — Пробачте. Це від хвилювання… Адже стільки років… Трохи спочину.
Він намацав у себе пульс. Полічив удари. Серце працювало погано.
— У нас є лікар, — сказав Уайльдер. — Даруйте мені, Гетевею, я знаю, що ви самі лікар, але краще хай вас огляне наш…
Покликали лікаря.
— Це нічого, — говорив Гетевей, — Це від чекання, від хвилювання. — Він задихався. Губи його посиніли. — Знаєте, — сказав він, коли лікар схилився над ним із стетоскопом, — можна подумати, що я жив усі ці роки лише заради цього дня, а тепер, коли ви прибули сюди, щоб забрати мене на Землю, ніщо не заважає мені спокійно лягти й померти.
— Ось візьміть, — лікар подав йому жовту таблетку. — Вам краще відпочити.
— Дурниці. Дайте мені тільки посидіти хвилинку. Так приємно бачити вас усіх. Приємно знову почути нові голоси.
— Як таблетка? Вам краще?
— Все гаразд. Ходімо.
І вони пішли на пагорб.
— Алісо, іди-но подивися, хто прийшов!
Гетевей насупився й нахилився до дверей хатини.
— Алісо, чуєш?
З’явилася дружина. За мить вийшли дочки, високі гарні дівчата, а за ними ще вищий син.
— Алісо, ти пригадуєш капітана Уайльдера?
Вона, вагаючись, подивилася на Гетевея, ніби чекала його вказівок, а потім усміхнулася:
— Аякже, капітан Уайльдер!
— Пригадую, ми обідали разом увечері напередодні мого польоту на Юпітер, місіс Гетевей.
Жінка енергійно потиснула йому руку.
— Мої дочки, Маргарита й Сюзана. Мій син, Джон. Ви, звичайно, пам’ятаєте капітана?
Потиски рук, сміх, жваві розмови.
Капітан Уайльдер потягнув носом повітря:
— Невже імбирні пряники?
— Хочете покуштувати?
Всі заметушились. У хату внесли складані столи, розставили тарілки з гарячими стравами, розіклали серветки й столове срібло. Капітан Уайльдер стояв, переводячи погляд з місіс Гетевей на її сина та двох високих неквапливих дочок. Він заглянув їм у лице, коли вони пробігали повз нього, і стежив за кожним рухом їхніх юних рук, намагався вловити вираз їхніх облич, облич без жодної зморшки. Він сів на принесений сином Гетевея стілець.
— Джоне, скільки тобі років?
— Двадцять три, — відповів той.
Уайльдер незграбно пересунув свій прибор. Його сусід прошепотів:
— Капітане, цього не може бути.
— У чому річ, Вільямсоне?
— Мені самому сорок три, капітане. Я вчився у школі в один час з юним Джоном Гетевеєм, двадцять років тому. Він каже, що йому двадцять три роки. Це неправда. Двадцять три йому тільки на вигляд. Йому має бути принаймні сорок два. Що це означає, сер?
— Не знаю.
— Мене турбує ваш вигляд, сер.
— Мені справді трохи нездужається. До
