Переслідуваний - Стівен Кінг
Нажахана Амелія теж скрикнула, зіщулившись у кріслі, з широко розплющеними, схожими на потріскані порцелянові кулі на ручках дверей, очима, силкуючись усунути в рот цілого кулака.
До салону через кухню вдерся Донаг’ю з пістолетом у руці, в очах-намистинах спалахували гарячкові зблиски.
— Що тут діється? Що сталося? Маккоун?..
— Ні, — відповів Річардс, відчуваючи, як серце поволі заспокоюється, тож не доведеться розпачливо виштовхувати з себе слово за словом. — Кошмар наснився. Доньку бачив.
— А-а. — Очі в Донаг’ю пом’якшали від нещирого співчуття. Він не вмів прикидатись. Мабуть, так і залишатиметься тупим найманцем усе своє життя. А може, ще й навчиться чогось?..
Донаг’ю обернувся, щоб іти.
— Донаг’ю! — Той знову сторожко обернувся. — Добряче я тебе налякав, га?
— Ні.
По цій короткій відповіді Донаг’ю відвернувся. На карку в нього зібралася складка. Сідниці, обліплені блакитними форменими штанами, були круглі, наче в дівчини.
— Я міг би й дужче налякати, — зауважив Річардс. — Міг би пообіцяти, що вийму в тебе фільтра з носа.
Донаг’ю вийшов.
Річардс знесилено заплющив очі. В голові знову зринула ота глянцева фотографія двадцять чотири на тридцять. Він розплющив очі. Заплющив. Фотографія більше не з’являлася. Впевнившись, що вона вже не з’явиться, принаймні зараз, він розплющив очі й натис кнопку.
З екрана на нього дивився Кілліан.
11 проти 100…
— Що, Річардсе? — Кілліан нахилився вперед, не приховуючи напруження.
— Я вирішив прийняти вашу пропозицію, — сказав Річардс.
Кілліан відхиливсь назад і всміхнувся самими очима.
— Я дуже радий.
10 проти 100…
— О Боже, — здивувався Річардс, переступивши поріг царства пілотів.
Голловей озирнувся:
— Привіт.
Він якраз був на зв’язку з детройтським радіомаяком УВЧ. Данінгер пив каву.
Обидва пульти управління були полишені самі на себе. Одначе там увесь час щось рухалося то в той, то в той бік, то вперед, то назад, щось оберталося, наче підкоряючись невидимим рукам і ногам. Крутилися диски. Спалахували лампочки. Здавалося, сюди постійно надходив якийсь могутній потік інформації, так само, як і виходив звідси… не знати куди.
— А хто веде машину? — зачудовано спитав Річардс.
— Автик, — відповів Данінгер.
— Автик?
— Автопілот. Незрозуміло? Таке собі жартівливе скорочення. — Данінгер раптом усміхнувся. — Раді бачити вас у нашій компанії. Вам важко в це повірити, але тут дехто неабияк уболівав за вас.
Річардс стримано кивнув головою.
Голловей заповнив ніякову паузу:
— Автик мене й самого часом дивує, а я літаю вже двадцять років. Дуже надійна техніка, хоча й з біса складна. Проти неї старий автопілот — однаково що ящик від апельсинів проти комоду вісімнадцятого століття.
— Та невже? — промовив Річардс, втупившись у нічну темряву.
— Саме так. Настроюєшся на пункт призначення, а далі Автик з допомогою радара сам робить своє діло. Ми вже ніби й не потрібні, хіба що для зльоту й посадки. Або коли щось вийде з ладу.
— І багато ви можете зробити, коли щось вийде з ладу? — спитав Річардс.
— Ми можемо молитися, — сказав Голловей. Може, він хотів пожартувати, але його відверта відповідь якось прикро повисла в повітрі.
— Оці штурвали й ведуть літак? — спитав Річардс.
— Вони змінюють висоту, — пояснив Данінгер. — А педалі — напрям польоту.
— Схоже на дитячий автомобіль.
— Трохи складніше, — втрутився Голловей. — Скажімо, на кілька кнопок більше.
— А що станеться, як ваш Автик схибнеться з розуму?
— Такого не буває, — з усмішкою промовив Данінгер. — А якби колись трапилося, то ми б від нього просто відмовились. Але комп’ютер ніколи не помиляється, друже.
Річардс хотів іти, та ніяк не міг відірвати погляду від усіх тих штурвалів, педалей та перемикачів, що ввесь час ледь помітно й, здавалося, довільно рухались. Голловей з Данінгером повернулися до свого діла — почулися незрозумілі цифри, пішла якась інформація впереміш із атмосферними перешкодами.
Один раз Голловей озирнувсь і ніби здивувався, побачивши Річардса й досі в кабіні. Ошкірившись, махнув рукою в темряву.
— Скоро Гардінг.
— Як скоро?
— Хвилин за п’ять-шість на горизонті побачимо заграву.
Коли Голловей озирнувся вдруге, Річардса вже не було, Командир звернувсь до Данінгера:
— Я буду радий, коли ми нарешті випустимо цього хлопця на землю. Він трохи з дуринкою.
Данінгер похнюпивсь, на обличчя йому впав зелений відсвіт од приладів.
— Йому не сподобався наш Автик. Ви це помітили?
— Помітив, — відповів Голловей.
9 проти 100…
Річардс повертався назад вузьким коридором, де ледве міг пройти один чоловік. Фрідмен, радист, навіть не підвів на нього очей. Донаг’ю теж. Річардс зайшов у кухню й зупинився.
Запах кави був міцний і приємний. Річардс наповнив чашку, додав трохи вершків, сів у крісло, де звичайно перепочивали стюардеси. Кавоварка булькотіла й парувала.
Прозорий холодильник був забитий розкішними розфасованими обідами, бар — теж заставлений фірмовими пляшечками авіакомпанії.
«Тут можна було б добряче піддати», — подумав Річардс.
Він сидів, сьорбаючи каву, — міцну, смаковиту. Кавоварка все булькотіла.
«Ну от я й тут», — подумав він і знову сьорбнув. Авжеж, ніякого сумніву. Він тут, сидить і п’є каву.
Кухонне причандалля було акуратно прибране. Раковина з нержавіючої сталі виблискувала, наче оздоба гарнітуру «Форміка». І, звичайно ж, на електроплитці булькотіла й парувала кавоварка «Сайлекс». Шійла завжди хотіла придбати собі таку. «„Сайлекс“ — річ міцна й довговічна», — казала вона.
Річардс заплакав.
Був тут і крихітний туалет, призначений лише для задків стюардес, Крізь прочинені двері Річардс бачив навіть блакитну, дезинфіковану для тих чепурух воду в унітазі. Сідай собі й роби своє на висоті п’ятдесят тисяч футів, серед цих витончених розкошів.
Річардс пив каву, дивився, як булькотить і парує кавоварка, й плакав. Плач був спокійний, безгучний і скінчився разом із кавою.
Річардс підвівсь і поставив чашку в раковину. Потім узяв кавоварку за коричневу пластикову ручку й акуратно вилив каву. На товстому склі виступили намистинки пари.
Він витер сльози рукавом куртки й знову вийшов у вузький коридор. Тримаючи кавоварку в руці, вступив до кабіни Донаг’ю.
— Кави не хочеш? — спитав Річардс.
— Ні, — коротко відповів Донаг’ю, не підводячи погляду.
— Певно, що хочеш, — сказав Річардс і з усієї сили, на яку тільки був здатен, опустив важку посудину на схилену над столом голову Донаг’ю.
8 проти 100…
Від напруги рана в боку втретє роз’ятрилась, але кавоварка не розбилася. Мабуть, скло з домішками якогось там вітаміну, щоб не тріскалось від сильної вібрації, подумав Річардс. На кавоварці лишилась пляма крові. Донаг’ю, навіть не зойкнувши, ткнувся головою в розкладені на столі карти. Кров цівкою потекла через верхній планшет на підлогу.
— Борт сі дев’ятнадцять вісімдесят чотири, прийнято п’ятірку в порядку, — жваво обізвалося радіо.
Річардс і далі тримав у руці