Подвиг Вайвасвати - Олександр Павлович Бердник

Маруіра зупиняється, дивиться на скулену постать Оналі, яка горнеться в легенький плащ, тремтить від холодного вітру.

— Тобі страшно, Оналі? Скажи? Ти не хочеш вмирати?

— Мені страшно щурів, господине. Чуєте — бігають. Я дуже боюся їх…

— О дурненька! Я питаю про смерть. Адже завтра нас уже не буде.

— Господине, — зітхає Оналі, — я вже готувалась до смерті. А вона не прийшла. Ти тоді врятувала мене. А тепер прийде він… білий господар Вайвасвата…

— О якби-то, Оналі! Якби…

— Прийде, господине, — запевнює Оналі. — І синок Ані виросте, стане мужнім вояком. Чуєте? Ми підемо далеко на схід. Там чудові землі, господине. Там сині озера, густі ліси. Там високі, високі гори й бурхливі ріки. Я бачила їх уві сні…

— Тихо, Оналі… Ніби шкребеться хтось у двері…

— Ні… То почулося…

— Може, за нами?

— Ще далеко до ранку…

— Ні, ні… Я чую шум… Тут, за вікном…

— Тепер чую і я, господине…

Темна тінь закриває світло місяця. В’язні злякано туляться до стіни. Ясний овал виникає в кам’яній стіні. В голубому тумані з’являється у в’язниці постать Вайвасвати. Скрикнула Маруіра, похитнулась. Оналі підхопила дитину. Ані прокинувся, закричав.

— Тихо, — прошепотів Вайвасвата. — Тихо, бо почують. Весь палац оточений вартою. Напоготові агніта. Добре, що хмари на небі. Якраз закрили місяць. Пора…

Оналі заколихала дитину, щось примовляючи. Маруіра метнулася до мужа, схопила його за руку. Від нього пахло грозою й холодом.

— Коханий! А як же ми? Як вийдемо?

— За стіною великий вімана. Хутко. Давай дитя! Оналі підняла дитя до отвору. Чиїсь руки прийняли

Ані. Вайвасвата підняв Маруіру на дужих руках, поміг їй стати на підвіконня. Вона глянула вниз, жахнулася. Вімана притулився біля Вежі смерті, сильний вітер колихав його, як човен у морі.

— Стрибай, — владно прошепотів Вайвасвата.

Вона заплющила очі, впала на щось м’яке. А коли підвелася, поряд з нею вже сиділи Оналі з дитям на руках і Вайвасвата. Незнайомий супутник дивився вперед, вів летючий човен круто вгору.

Майоріли хмари довкола, хиталися зірки у високості. Маруіра заплющила очі, тримаючи сильну руку мужа в своїх руках. Мовчати, бо знову розвіється радісна мить, бо знову все стане марою.

— Маруіро! Вже далеко город Золотих воріт. Ми над океаном. Не бійся. Нас не доженуть…

Вона знеможено дивиться в його обличчя, торкається кінчиками пальців гарячих вуст Вайвасвати.

— Я боюся, щоб це не стало сном…

— Сон позаду, єдина моя, — сказав Вайвасвата. — Лише тепер настало пробудження. Глянь — там унизу морські кораблі. На них ми прибудемо на землю Атласа. Я зібрав нове плем’я. Серед них сіячі й рибалки, вояки й жерці… Всі, хто вміє любити й бажає свободи. Ми підемо на Схід, там запалимо новий вогонь. Грізне знання руйнівних сил буде заховане на багато тисячоліть. Воно зруйнувало Атлантіс, бо дало силу, не прищепивши любові. Наші нащадки знову відкриють таємниці атома й зерна. Вони не повторять злочину володарів Атлантіса…

Маруіра поглянула назад. У багряній далині клубочились хмари, Атлантіс пропадав у млі. Біль пронизала серце жінки, але вона не виказала його. Лише сльози покотилися по її щоках, видаючи тугу душі. Вайвасвата помітив блискучі іскри на віях дружини, зітхнув.

— День і ніч залишилося жити Атлантісу, — прошепотів він. — Всі, хто не повірив попередженню, не врятуються.

На сході з’явилася рожева смуга світанку. Маруіра відвернулася од заходу і вже дивилася лише туди, де мало зійти сонце нового дня…

Ще цілий день пливли втікачі через море. Ввечері пристали вони до піщаних берегів Атласа. Тут Вайвасвата наказав виходити на берег, виводити коней, в’ючити припаси.

Діти стурбовано питали батьків:

— А чому ми сходимо на землю? Так цікаво плисти.

Батьки відмовчувались, занепокоєно поглядаючи на захід.

Ішли цілу ніч не спочиваючи. На світанку зупинилися на високому гірському перевалі. Тут розв’ючили коней, пустили пастися між камінням.

На півночі рожевим блиском красувалася висока вершина Атласа. Нижче грізно клубилися хмари.

Зморені люди лягали спати. Хто в похідному наметі, хто просто так, проти неба. Лише Вайвасвата, розпаливши багаття, не спав. Дивився в невтомне полум’я, думав. І чоло його прорізувалося зморшкою великої печалі.

Маруіра та Оналі з дитям спочивали в наметі. Ані, розкривши беззубий ротик, усміхався, здригався вві сні. А мати його дивилася на грізне небо, що виднілося в отворі намета, прислухалася тривожно.

І ось колихнулася земля. Десь недалеко заіржали коні. Маруіра скочила з постелі, вибігла надвір. Вайвасвата стояв на повен зріст, дивився на захід. На обрії повзла чорна мла, прорізана блискавицями й багряними полисками.

Знову затряслася земля, ніби в муках народження. Маруіра похитнулася, схопилася за плече мужа.

— Мужу мій, — прошепотіла вона. — Я чую ніби поклик у просторі. Атлантіс кличе. Хто б це міг бути? Гляньмо у Всевидюче Око…

Вайвасвата кинувся до намету. Зі скриньки добув заповітний кристал. Разом вони схилилися над ним. Кривава заграва мерехтіла в глибині Ока, глухо гримів простір.

Якась тінь промайнула в кристалі, потім з’явилися безумні очі.

— Ранатака! — скрикнула Маруіра злякано.

— Ранатака! — зловісно повторив Володар. — Він! Сам Пір’ястий Змій — зраджений і покинутий! О ти, Вайвасвато, перевершив мене у підступі! Ти не залишив мені жодного вімана! Ти закрив мені шляхи для втечі з безодні жаху, що вирує тут! Ти захопив мою доньку! Ти ведеш моїх підданих! О, прокляття вам всім! Проклинаю кожен твій крок! Проклинаю ту, яка ділить ложе з тобою! Проклинаю сім’я твоє і плід чрева її! Проклинаю ваше майбутнє! Ха-ха-ха! Ти гадаєш, що позбавишся мене? Ха-ха-ха! Я йду з тобою, Вайвасвато! В кожному з твоїх супутників живе Пір’ястий Змій.