Лицар Відображень - Роджер Желязни

присутність серед віддзеркалень чогось такого, що при швидкому погляді на нього негайно зникало. Я відчував складну чарівність цього місця, але будити його сплячого генія жодного разу не доводилося. Може, воно й на краще. Як знати, чого очікувати в подібному місці — принаймні, так мені колись казав Блейз. Звідки йому було знати точно, чи виштовхують ці дзеркала в темні королівства Відображень, або зачаровують, навіваючи дивний стан дрімоти; переносять в край одних тільки образів, якими прикрашений зміст душі; чи ведуть повну злоби або нешкідливу гру умів з спостерігачем; або ж не роблять нічого з вищезгаданого, або все, або тільки дещо? У будь-якому випадку, Коридор був не такий вже нешкідливий — там час від часу знаходили злодіїв, слуг або візитерів — що були мертві або з вельми незвичайним виразом обличчя блукали, щось бурмочучи, по цьому виблискуючому шляху. Як правило, перед рівноденням і сонцестоянням — втім, це могло статися і в будь-який час року, — Коридор переміщався в інше місце, іноді ж просто відбував кудись на час. До нього зазвичай ставилися з підозрою, остерігалися, уникали, хоча він міг і заподіяти шкоду, і винагородити, міг видати корисне знамення або помогти проникнути в суть речей з такою ж готовністю, як і розладнати або позбавити присутності духу. Невпевненість викликала трепет.

А іноді, говорили мені, він ніби з'являвся в пошуках певної людини, приносячи свої сумнівні дари. У таких випадках, за чутками, відкинути їх було куди небезпечніше, ніж прийняти запрошення.

— Гей, гаразд, — сказав я. — Зараз?

Уздовж Коридору затанцювали тіні, я вловив п'янкий аромат тонких свічок. І пішов уперед. Сунувши ліву руку за кут, я поплескав по стіні. Факір не ворухнувся.

— Це Мерлін, — сказав я. — Зараз я ніби як зайнятий. Ти впевнений, що бажаєш відображати саме мене?

Найближчий вогник на мить показався вогненною рукою, яка манила до себе.

— Чорт, — прошепотів я і широким кроком попрямував вперед.

Коли я увійшов, то не відчув ніякої зміни. Підлогу покривала довга доріжка з червоним візерунком. Навколо вогників, повз які я проходив, миготіла моль. Я був наодинці з самим собою, відображеним під різними кутами, миготливе світло перетворювало мій одяг в костюм Арлекіна, танцюючі тіні змінювали обличчя.

Мерехтіння.

На мить здалося, що з висоти, з маленького овалу в металевій рамі, на мене дивиться суворе обличчя Оберона — але, звичайно, тінь його останньої Величності з тим же успіхом могла виявитися грою світла.

Мерехтіння.

Готовий заприсягтися, що з висячого не настільки високо ртутного прямокутника в керамічній рамі з квітів на мене скоса глянуло власне обличчя — але спотворене, більше схоже на звіряче, з висолопленим язиком. Я жваво повернувся, і, ніби дратуючи, воно тут же віднайшло людські риси.

Я все йшов. Кроки були приглушеними. Дихання уривчастим. Я задумався, чи не викликати логрусовий або навіть лабіринтовий зір. Правда, ні того, ні іншого дуже не хотілося — ще занадто свіжі були спогади про самі мерзенні рисах обох Сил, щоб я відчував себе комфортно. Впевненість, що зі мною ось-ось щось станеться, не покидала мене.

Зупинившись, я взявся вивчати дзеркало в рамі чорного металу, інкрустованим срібними символами різноманітних магічних мистецтв, яке вважав підходящим собі за розміром. Скло було темним, немов у його глибині, не помітні оку, плавали духи. Моє обличчя в ньому виглядало більш худим, риси стали різкішими, а над головою то з'являлися, то зникали ледве видні пурпурні німби. У відображенні було щось холодне і смутно зловісне, але, хоч я довго розглядав його, нічого не сталося, не було ні звісток, ані осяянь, ні змін. Чим довше я на нього дивився, тим більше всі ці драматичні штрихи здавалися грою світла.

Я пішов далі, повз швидко миготячі перед очима неземні пейзажі, екзотичні істоти, натяки на спогади, повз витягнутих з моєї підсвідомості померлих друзів та родичів. З одного виру хтось навіть помахав мені кочергою. Я помахав у відповідь. У будь який інший час ці дивні, а може, й загрозливі явища налякали б мене куди сильніше, але я тільки що прийшов у себе після травми, нанесеної моїми мандрами між Відображеннями. По-моєму, я помітив повішеного — він розгойдувався на вітрі зі зв'язаними за спиною руками, а над ним стелилося небо кисті Ель Греко.

— Я пережив пару важких днів, — сказав я вголос, — і перепочинку не передбачається. Розумієш, я, загалом, поспішаю…

Щось стукнуло мене по правій нирці і я миттю обернувся, але там нікого не було. Потім я відчув на своєму плечі руку, вона розгортала мене. Я жваво приєднався і знову нікого.

— Прошу вибачення, — сказав я, — якщо того вимагає істина.

Невидимі руки продовжували штовхати і тягнути мене, рухаючи повз безліч красивих дзеркал. Мене довели до дешевого на вигляд дзеркала в дерев'яній рамі, яка була пофарбована чорною фарбою. Його цілком могли б притягти з крамниці, де торгують речами за зниженими цінами. У склі біля мого лівого ока була невеликий вада. Виникла думка, що, можливо, тутешні Сили і справді намагаються на моє прохання прискорити події, а не просто кваплять мене з шкідливості, тому я сказав:

— Спасибі, — просто, щоб убезпечити себе, і продовжував дивитися. Я похитав головою туди-сюди, з боку в бік, і по відображенню пішли брижі. Повторюючи рухи, я очікував, що ж станеться.

Моє віддзеркалення не змінювалося, але з третього або четвертого разу іншою стала панорама за його спиною. Там більше не було обвішаної каламутними дзеркалами стіни. Стіна попливла геть і не поверталася. На її місці під вечірнім небом стіною встав темний чагарник. Я ще тихенько поворушив головою, але брижі зникли. Кущі здавалися дуже реальними, хоча краєм ока я бачив — коридор ні праворуч, ні ліворуч від мене не змінився, стіна напроти дзеркала як і раніше тягнулася в обидва боки.

Я продовжував обнишпорювати поглядом відбитий у дзеркалі чагарник, вишукуючи передвістя, знамення, які-небудь знаки або хоча б найменший рух. Нічого не з'явилося, хоча було присутнє дуже реальне відчуття глибини. Я готовий був заприсягтися, що в шию дме прохолодний вітерець. Я витратив не одну хвилину, вдивляючись в дзеркало і очікуючи чогось нового. Але все залишалося як і раніше. Я вирішив: якщо це — найкраще, що може запропонувати, то настав час йти далі.

Тоді за спиною мого відображення в кущах наче щось ворухнулося, і рефлекс переміг. Я швидко обернувся, виставивши перед собою підняті руки.

І побачив, що це тільки вітер. А потім зрозумів, що перебуваю не в коридорі, і обернувся ще раз. Дзеркало зникло разом