Лицар Відображень - Роджер Желязни

— Вірно. Здогадуюсь, що як тільки справа дійшла до серйозних речей, вам довелося віддати належне супротивникові. Це значить, що Люку, напевно, не один раз доводилося поспіхом виробляти план — от він і придумав ту бійку, коли недовго спілкувався з Далтом в Ардені. Значить, насправді Люк управляв ситуацією, а нас змушував думати, що він бранець, і це заважало оцінити, якою загрозою для Кашера він був насправді — якщо вам завгодно поглянути на це так.

— А як ще можна на це дивитися?

— Ну, ви ж самі сказали, його претензії не зовсім незаконні. Що ви маєте намір вжити?

Рендом потер скроні.

— Вирушити слідом за ним і перешкодити коронації значило б викликати у всіх крайнє несхвалення, — сказав він. — Хоча цікавість у мене бере верх над іншими почуттями. Ти сказав, що цей хлопець вміє здорово садити в калюжу. Ти був там. Він що ж, заморочив Віаль голову і вона взяла його під свій захист?

— Ні, — сказав я. — Він, схоже, був здивований подібним жестом не менше мене. Люк припинив вендету ось чому: він відчував, що помста здійснена, їх честь відновлена, і що мати просто використовувала його, і через нашу дружбу. Ніхто не змушував його робити це. Я як і раніше думаю, що Віала дала йому кільце, щоб вендета припинилася і ніхто з нас не полював би на нього зі зброєю.

— Дуже на неї схоже, — сказав Рендом. — Думай я, що він використовує її у своїх цілях, я сам би добрався до нього. Тоді незручність з моєї сторони виявилася б ненавмисною і не заважала б мені жити спокійно. Я готував на трон Арканса, але в останню хвилину його відіпхнула убік людина, якій протегує моя дружина. Ще трохи — і створиться враження, що в самому центрі існують деякі розбіжності, а я терпіти цього не можу.

— Підозрюю, що Люк виявиться відмінним посередником у справах примирення. Ми досить добре знайомі і я знаю, що Люк врахує всі тонкощі. По-моєму, Амберу буде дуже легко мати з ним справу на будь-якому рівні.

— Б'юсь об заклад, це так. Чому б ні?

— Причин ніяких, — сказав я. — Що ж тепер буде з договором?

Рендом посміхнувся.

— Я пас. Умови Ерегнорського договору ніколи не здавалися мені правильними. Тепер же, якщо договір перестане існувати, ми повернемося до нього «аб ініціо». Я зовсім не впевнений, чи потрібен нам взагалі якийсь договір. Чорт з ним.

— Тримаю парі, Рендом, Арканс все ще живий.

— Думаєш, Люк тримає його заручником, щоб той не отримав від мене положення в Золотому Крузі?

Я знизав плечима.

— Наскільки ви близькі з Аркансом?

— Ну, умовив-то його на це я… відчуваю, що я в боргу перед ним. Хоча і не в такому вже великому.

— Зрозуміло.

— У такий момент для Амбера стане втратою обличчя навіть початок переговорів з настільки незначною державою, як Кашер.

— Не сперечаюся, — сказав я, — і, до речі, офіційно Люк ще не став главою держави.

— Але якби не я, Арканс продовжував би насолоджуватися життям на своїй віллі, а Люк, здається, і справді твій друг… собі на умі, але друг.

— Вам хотілося б, щоб я згадав про це на майбутньому обговоренні атомної скульптури Тоні Прайса?

Він кивнув.

— Відчуваю, дуже скоро ти зможеш обговорювати мистецтво. А й справді — тобі не завадило б відвідати коронацію свого приятеля. В якості приватної особи. Тут буде дуже до речі твоє подвійне право спадкування, а Люку так і так буде надана честь.

— Все одно йому потрібен договір — готовий тримати парі.

— Навіть якщо б ми мали намір дати на це згоду, ми не могли б твердо обіцяти йому Ерегнор.

— Зрозуміло.

— А ти не уповноважений брати з нас які-небудь зобов'язання.

— Це теж зрозуміло.

— Тоді чому б тобі трохи не відмитися, не відправитися до нього і не поговорити з ним про це? Твоя кімната — прямо за провалом. Можеш піти через пролом у стіні і з'їхати вниз — я тут знайшов балку, яка не постраждала.

— Гаразд, так я й зроблю, — відповів я, тримаючи курс в зазначеному напрямку. — Але спочатку одне питання — абсолютно не по темі.

— Так?

— Чи повертався недавно мій батько?

— Нічого не знаю про це, — сказав Рендом, повільно похитуючи головою. — Всі ми чудово вміємо маскувати своє прибуття і відбуття… звичайно, якщо є бажання. Але думаю, якби він був десь тут, він дав би мені знати.

— От і я так думаю, — сказав я, виходячи в пролом за стіну, і обходячи по краю провал.

11

Ні.

Я повис на балці, розгойдався і відпустив її. І майже витончено приземлився в центрі холу посередині між двох дверей. Правда, перші двері зникла разом зі шматком стіни, через яку забезпечувала вхід — або вихід, дивлячись, з якого боку вам траплялося перебувати, — не кажучи вже про моє улюблене крісло і засклену коробцку, в якій я тримав зібрані на узбережжях світу морські раковини. Шкода.

Я протер очі і пішов геть, бо зараз навіть вид мого зруйнованого житла відходив на другий план. Чорт, у мене й раніше руйнували кімнати. Зазвичай тридцятого квітня…

Я повільно повернувся…

Ні.

Так.

На іншій стороні холу, навпроти моїх кімнат, там, де до цього переді мною була порожня стіна, тепер виявився коридор, що йде на північ. Сплигуючи з балки, я мигцем побачив його іскристу протяжність. Дивовижно. Боги тільки що ще раз прискорили мій музичний супровід. Я і раніше бував в одному із самих звичайних відрізків цього коридору, на четвертому поверсі, той ішов зі сходу на захід між коморами. Коридор Дзеркал — одна із загадкових аномалій Амберського замку. Мало того, що в одну сторону він здається довшим, ніж в іншу, він ще сповнений дзеркал, яким немає числа. Немає числа в буквальному сенсі. Спробуй порахувати — і ніколи не отримаєш двічі однакового результату. Укріплені високо над головою, тонкі свічки блимають, відкидаючи незліченне число тіней на дзеркала великі і маленькі, вузькі і присадкуваті, підсвічені, спотворюючі, дзеркала в майстерно виліплених або вирізаних з дерева рамах, рівні дзеркала в простих рамах і дзеркала взагалі без рам, на безліч дзеркал гострокутих геометричних форм, безформних і вигнутих дзеркал.

Кілька разів мені траплялося проходити Коридором Дзеркал, де відчувався запах ароматичних свічок, і іноді підсвідомо, я вловлював