Шукач [Стрілець]. Темна вежа I - Стівен Кінг

і Катберт перезирнулися. Вони завжди були найближчими друзями (настільки близькими, наскільки їм дозволяли особливості їхньої вдачі). В очах Берта горів веселий відкритий вогник, і стрілець зробив чимале зусилля над собою і втримався від того, щоб сказати йому: «Не оголошуй про поєдинок зараз, почекай ще рік чи навіть вісімнадцять місяців». Але вони так багато пережили разом, що стрілець не міг сказати щось таке, не боячись видатися при цьому зарозумілим. «От я і став інтриганом», — подумав він, і це його трохи засмутило. А потім згадав Мартена, свою матір і посміхнувся другові посмішкою обманщика.

«Я мушу бути першим, — подумав він, уперше це усвідомлюючи до кінця, хоча раніше досить часто обдумував це на дозвіллі. — Я і є перший».

— Ходімо, — сказав він.

— Із радістю, стрільцю.

Вони вийшли через східний край коридору, оточеного живоплотами, а назустріч їм уже поспішали Томас і Джеймі з медсестрами. У своїх білих літніх халатах із тонкої марлевої тканини, з червоними хрестами на грудях, вони здавалися примарами.

— Допомогти тобі поховати сокола? — спитав Катберт.

— Так, я був би тобі вдячний, Берте, — відповів стрілець.

А ввечері, коли на землю спустилася пітьма і принесла з собою зливу з грозою, коли в небі з тріском розбивалися велетенські примарні дерев'яні ящики, а блискавка омивала криві вулички нижнього міста блакитним вогнем, коли коні стояли на прив'язі, опустивши голови й хвости, стрілець уперше пізнав жінку.

Все сталося швидко й принесло приємність. Скінчивши, вони мовчки лежали поряд. Надворі почався град. Він дріботів і сипав, не знаючи втоми. Десь унизу грали регтайм «Гей, Юдо». Стрілець поринув у глибоку задуму. І саме в цій тиші, що пересипалася стуком граду, перед тим, як заснути, він подумав, що може стати останнім.

IX

У розповіді стрільця було чимало замовчаного, проте більша частина історії все одно просочилася назовні. Він уже давно зрозумів, що хлопчик надзвичайно сприйнятливий і цим дуже нагадує Алана, у якого було одне важливе вміння — напівтелепатичне напівспівчуття, що його називають надприродним чуттям.

— Спиш? — запитав стрілець.

— Ні.

— Ти зрозумів, про що я тобі розповів?

— Зрозумів? — спитав хлопчик із дивовижним презирством у голосі. — Зрозуміти це? Ти, певне, жартуєш.

— Ні. — Але стрілець прибрав оборонну позу. Він ще нікому не розповідав про свій обряд досягнення повноліття, бо його почуття щодо нього завжди були суперечливими. Авжеж, сокіл був цілком прийнятною зброєю, та все одно це була хитрість. І зрада. Перша зрада, за якою низкою потяглися наступні. А скажіть-но мені таку річ: я справді збираюся принести цього хлопчика в жертву чоловікові у чорному?

— Я все зрозумів, — відказав Джейк. — То була гра, чи не так? Дорослі чоловіки завжди грають у ігри? Невже все має бути виправданням для гри? Чоловіки справді дорослішають чи вони просто досягають повноліття?

— Ти не знаєш усього, — сказав стрілець, намагаючись стишити гнів, що поволі наростав у ньому. — Ти ще малий.

— Ну, звісно. Але я знаю, хто я такий для тебе.

— І хто ж? — напружено мовив стрілець.

— Фішка у покері.

Стрілець відчув бажання схопити камінь і вдарити хлопчика по голові. Але натомість сказав рівним голосом:

— Лягай спати. Хлопчикам треба висиплятися.

А подумки почув луну Мартенового голосу: «Іди побався своєю рукою».

Він нерухомо сидів у пітьмі, паралізований від страху і наляканий (вперше за весь час свого існування) перспективою ненависті до себе, що може проявитися опісля.

X

Під час наступного переходу залізнична колія повернула під кутом і вийшла ближче до підземної річки. Там вони й натрапили на пришелепкуватих мутантів.

Джейк побачив першого і голосно скрикнув.

Голова стрільця, котрий, рухаючи дрезину, дивився тільки вперед, смикнулася праворуч. Унизу перед ними слабо пульсувало щось зелене, схоже на гнилий гарбуз із ліхтарем усередині. І стрілець відчув сморід — ледь помітний, вогкий, неприємний.

Щось зелене виявилося обличчям. Утім, назвати це обличчям могла б лише людина, схильна до жалощів. Над приплюснутим носом була ямка з очима комахи, що витріщалися на них без будь-якого виразу. Стрілець відчув, як у животі й паху заворушився якийсь древній інстинкт. Він трохи прискорив ритм рухів руками і рукояткою дрезини.

Освітлене обличчя розтануло в пітьмі.

— Що то була за чортівня? — злякано спитав хлопчик, про всяк випадок підповзаючи ближче до стрільця. — Що… — Але слова застрягли йому в горлі, бо перед їхніми очима раптом виникли три постаті, що тьмяно світилися в темряві й дивилися їм услід. Їхні обриси залишилися позаду: нерухомі форми між рейками і річкою.

— Це пришелепкуваті мутанти, — сказав стрілець. — Не думаю, що вони нас потурбують. Вони так само бояться нас, як і ми…

Одна з постатей відділилася від решти й непевно рушила в їхній бік. Обличчям істота нагадувала недоумкуватого, що помирає з голоду. В'яле голе тіло перетворилося на вузлувату плутанину схожих на щупальця кінцівок і присосок.

Хлопчик знову скрикнув і, немов зляканий пес, притиснувся до ноги стрільця.

Одне із щупалець істоти потягнулося до пласкої платформи дрезини. На них війнуло вогкістю і темрявою. Стрілець відпустив рукоятку дрезини, витяг револьвер і всадив кулю поміж очей зголоднілого недоумка. Істота впала, її слабке світіння, що нагадувало болотний вогник, згасло, як місяць під час затемнення. Яскравий спалах від пострілу закарбувався на сітківках їхніх очей і вигасав дуже неохоче. Запах витраченого пороху в цьому похованому глибоко під землею місці був гарячим, жорстоким і чужим.

Мутантів було багато. І хоча жоден прямо не йшов у наступ, вони мовчазним бридким натовпом роззяв неухильно наближалися до рейок.

— Тобі доведеться трохи покачати замість мене, — сказав стрілець. — Зможеш?

— Так.

— Тоді готуйся.

Хлопчик став ближче до нього, намагаючись втримати рівновагу. Його очі дивилися прямо перед собою й нікуди більше та бачили пришелепкуватих мутантів лише тоді, коли дрезина проїжджала повз них. Джейк перетворився на згусток страху, наче саме його підсвідоме просочилося крізь пори і створило йому щит. «Якщо він справді наділений надприродним чуттям, — подумав стрілець, — то не так вже це й неможливо».

Стрілець вів дрезину, не знижуючи й не прискорюючи темпу. Пришелепкуваті мутанти чули запах їхнього страху, і він це знав, але сумнівався в тому, що їх приваблював лише страх. Врешті-решт, вони з хлопчиком були істоти денного світла, і цим усе сказано. «Як же вони, мабуть, ненавидять нас», — подумав він. Наступною думкою було те, чи так само вони ненавидять чоловіка в чорному. У цьому стрілець сумнівався. А можливо, чоловік у чорному промайнув тут, серед них, як тінь чорного крила у цій ше чорнішій темряві.

У горлі хлопчика