Друзі зі змієносця - Володимир Бабула

Кращої нагоди для знайомства відшукати було годі. Отак я сидів і бавився з малим квартянчиком, коли це над головою в мене залопотіло й поряд опустився ще один, лише трошки вищий, мабуть старший братчик. Він дивився на мене так відчайдушно, так благав очима, що я подав дитинча йому на руки.

Вранці біля ляди лежало кілька глиняних горшків і якісь примітивні інструменти. Це був добрий знак - дружні відносини встановлено!

Вже давно я виношував у голові план, як проникнути в підземну оселю, й тепер зважився здійснити його. Пралісом протікав потік, котрий зникав під населеними пагорбами. З нього кавартяни черпали воду, й тому цілком можливо, що я якось дістануся до їхнього поселення.

Я надув човен і рушив у дорогу. Проплив поміж хвилястими скельними стінами, розколеними гострими рваними тріщинами аж до основи, туди, де потік зникав у надрах скель. Крізь вузький отвір прослизнув до великої печери. У світлі ліхтарика засяяли сталактити, що звисали зі стелі й стін і створювали чудову колонаду. Прохід до наступної печери закривала завіса довгих бурульок. Це означало, що туди довго ніхто не проходив, і мене це не вельми втішило.

Я вже сумнівався, що річкою дістануся до квартян, але повертатися не хотів. Зламав одну з бурульок і збив нею кілька сусідніх. Печерою прокотився брязкіт.

Наступна печера виглядала дещо інакше. Біля стіни стирчали з води жовті приступки, витворені з вапняку. По стінах сповзали барвисті сталактитові стовбури. Потік протікав попід стіною й на протилежному боці печери зникав у монолітній скелі. Прив’язавши човен до сталактита, я пішов далі пішки. Був уже досить глибоко під землею, коли помітив, що гладка стіна в одній із печер розмальована. Навіть виявив круглий колодязь, витесаний у скелі над річкою. Та даремно я шукав сходи, драбину чи щось подібне. Кричав, співав і галасував, як лише міг, але ніхто не озвався. Коли мене це втомило, я розчаровано повернувся назад. Та човен зник; на сталактиті висіла лише шворка, кимсь перерізана! «Так, тепер я в пастці», - зрозумів я, й велика надія змінилася страхом...

Мак-Гарді з хвилину замислено дивився на зоряне небо, затим посміхнувся.

- Однак вийшло на добре, як же інакше? Квартяни, врешті, зглянулися наді мною - я нагнав на них страху більше, ніж вони на мене - і впустили до свого царства. Раптом у скелі з’явився круглий отвір, а в ньому - струнка постать зі смолоскипом у руці. Вона кинула мені вниз мотузок, і я виліз у коридор підковоподібного перерізу. Тендітна постать крокувала попереду.

Не буду вам описувати все підземне місто. Воно дуже скидалося на те, котре ви відвідали під час своєї розвідувальної мандрівки Квартою; сьогодні вночі я проглянув запис, щоби вам даремно не розповідати по те, що ви й самі добре знаєте.

Цар чи начальник скельних володінь прийняв мене з великими почестями, і з тієї миті квартяни вважали мене якимсь богом. Вони вирубали мені окрему кімнату - їхні приміщення були для мене затісними - й оздобили її з такою самою ретельністю, як і свої громадські зали.

Зрештою, я з’ясував те саме, що й ви, однак це вартувало мені значно більшої праці; а саме, що жителі Кварти наділені надзвичайно розвиненим слухом, за допомогою якого в разі потреби можуть орієнтуватися навіть у цілковитій темряві. В підземеллі, звісно, було світло, мабуть, для того, щоб відпочивати від ультразвукового спілкування.

Після всіх поневірянь це було просто-таки казкове життя. Пізніше я осягнув їхнє ієрогліфічне письмо, так що міг з ними навіть розмовляти - за допомогою малюнків, котрі креслив на якомусь пергаменті. Ультразвукової-бо мови я просто не чув.

Наступного ранку Хотенков повідомив Северсонові, що сьогодні увечері заповідник відвідають друзі зі Змієносця.

Про наукову працю ніхто й не думав. Лише й розмов було про цей візит.

Ось і скінчилося моє інкогніто, - сказав Мак-Гарді сумно. - Ходімо сядемо на схилі над гравіцентром, я б хотів там доказати вам свою історію - перш ніж вони прийдуть.

Вони розмістилися в закутку між скелями, звідки відкривався чудовий краєвид на велику модель дивних будівель із Кварти.

У кам’яному царстві я б жив, можливо, й досі, якби не настав той великий день. Якось - я саме купався в річці під містом - за мною прилетів посланець від фараона (я називав його так) з листом, сенс якого я з першого погляду не збагнув. Ієрогліфи були нашкрябані надто недбало, вочевидь у поспіху.

«Прийшли твої брати», - вдалося розібрати нарешті.

Я поспішив до фараона. Його писар у ретельно виконаних малюнках розтлумачив фантастичне повідомлення: біля Селища Невидимих - писар правильно зобразив ці будівлі, - Мак-Гарді вказав на скупчення пірамід та спіралей, - пристав великий птах із людьми в скафандрах.

Наші повернулися! - закричав я так, що підземелля здригнулося.

«Чи розуміють мої брати вашу малюнкову мову?» - запитав я через посередництво глиняної таблички.

«Авжеж, вони вже давно її вивчили, - приблизно так відповів фараон. - Вони відвідували нас кілька разів, адже ще віддавна збудували за великою рікою своє наземне місто й на скелях виростили квіти».

Під тим містом він мав на увазі, звісно, будівлі біля річки.

«Наймудріший і найславніший царю! - я вкляк перед ним на коліна. - Пошли цієї ж миті своїх крилатих посланців до моїх братів із проханням, щоби мене