Olya_#1 - Володимир Худенко
Пройшло ще тижнів зо два марудного навчання, і якось Макс урочисто вручив їй ключ-карту від V.I.P. номеру отого Люксу — пояснив, що сам зняв для неї номер та навіть оплатив його аж до кінця Олиного навчання.
- І гроші вже не повернуть, — самовпевнено либився він, — угода перегляду не підлягає.
Видно було, що цим своїм трюком він особливо задоволений.
Оля ж, ясна річ, ніякої карти не взяла, ба більше того — сказала, що відтепер вона з Максом геть не розмовляє і, різко розвернувшись, пішла собі до станції гравіпоїздів…
Після цього Макс дійсно з тиждень не з’являвся та навіть не конектився з нею — вона аж почала не на жарт перейматись (обзиваючи при цьому себе «shlyuhoj», «bozhkovskoj podstilkoj» та ідіоткою)… Обзиваючи себе ідіоткою, вона щоразу згадувала, як ідіоткою її обізвав Макс тієї пам’ятної ночі, і починала рюмсати (продовжуючи обзивати себе «shlyuhoj», «bozhkovskoj podstilkoj»… і таке інше). Перебуваючи в цьому непевному сум’ятті, вона якось прийшла до себе в кімнату… і з подивом виявила, що там мешкає інша дівчинка, якась першокурсниця.
Та першокурсниця пояснила, що її тільки-но зранку заселили в оцю кімнату, чому вона несказанно рада, бо сама, мовляв, із небагатих, і по навчанню трошки відстає, тому вимушена була жити в чотирьохмісній кімнаті другосортного муніципального гуртожитку на околиці конгломерації — добиратись довго, сусідки всі як одна ідіотки (о, боже ні, тільки не це трикляте слово знов!..), а тут раптом отаке-от щастя… Під час оцих абсурдних випитувань і не менш абсурдних пояснень першокурсниця все більш зацьковано зиркала на Олю — вона зрозуміла так, що сталась якась паскудна помилка, зараз оця грошовита чи відмінниця (чи й усе одразу) зчинить скандал, і її, нещасну нездару-першокурсницю, знову відправлять в оте чотирьохмісне пекло…
Оля махнула рукою і віддалено з’єдналась з адміном кампусу. І той розказав їй дивовижні речі. Виявляється, вона дійсно тут більш не живе, усі її речі ще зранку транспортною службою (за рахунок кампусу) відправлено в її номер у готелі LUX…
— А… хто дозволив це неподобство? — спитала ошелешена Оля.
— Ваш куратор, міс Рушді… — одізвався також трохи розгублений адмін. — Містер Грег Шульц. Щось не так?
— Зачекайте… — мовила Оля і від’єдналась.
Вона думала… Вона думала спочатку зчинити скандал містеру Шульцу. Ну, дійсно — якого біса?.. А тоді вирішила, що на перший і найефектніший скандал безумовно заслуговує головний винуватець цього неподобства.
Вона викликала перед очі контекстне меню громадського транспорту Мюнхена і тут же наперед нього вискочило діалогове віконце LUX Hotel з їхнім фірмовим значком — дурнуватою короною…
LUX Hotel (с)
Система онлайн-послуг
— Бажаєте мобіль, міс Рушді?
— Що? — поставила вона ідіотське питання роботу.
— До послуг наших клієнтів власний авіапарк зручних та елегантних авіамобілів марки Volkswagen-Bentley, на будь-який смак! Спортивні, представницькі, бізнес-клас — вибирайте будь-яку модель! Наголошуємо, що послуги авіапарку входять в ціну проживання…
Перед Олиним поглядом попливли витончені «пташки» яких завгодно конфігурацій, кольорів, розмірів… Вона, здається, таких шикарних мобілів і зблизька-бо ніколи не бачила.
— Так… — буркнула вона натужно, щось зважуючи. — Пришліть мені… найпростішу модель. Студентське містечко Skytek Corporation, кампус чотири, я хочу негайно потрапити в готель…
Неодмінно, міс Рушді!
Бажаєте ще щось?
Вона задумалась.
— Постоялець Макс Дайєр зараз в готелі? — Оля осіклась. — Чи… ви не надаєте такої інформації?..
Так, міс Рушді, — містер Дайєр чекає на вас.
— Прекрасно, — буркнула вона бозна й нащо. — Нехай чекає…
І, востаннє зиркнувши на вкрай уже ошелешену першокурсницю, помелась на дах. Там на стоянці якраз вигрібались із таксі двійко її знайомих курсанток — вони весело теревенили і замахали до Олі руками. Та вона лиш зиркнула на них невидющим поглядом і почала проходжуватись майданчиком туди та сюди — аж чорна од злості. Дівчатка, здвигнувши плечима, рушили до ліфтів і тут же спинились, здивовано вирячившись…
Круто завернувши з висоти, над стоянкою знижувався Volkswagen-Bentley сріблястого кольору, приплюснутий, широкий, із примруженими оченятами габаритних вогнів і скошеним тьмяним панорамним дисплеєм кабіни…
Оля рішучим кроком рушила до мобіля, а курсантки провели її здивованими поглядами. Несучись у щільних авіапотоках над вечірнім Мюнхеном, Оля тим самим невидющим поглядом розглядала величезну ядуче-яскраву рекламу на панелях хмарочосів і все накручувала й накручувала, готувала, словом, себе до майбутньої сутички…
«Shlyuha, bozhkovskaya podstilka, bestoloch', dryan', ідіотка… ррр!» — словом, усе от оце…
Врешті в екстатичному пориві самокартання вона обхопила голову руками і навіть незчулась, як мобіль припаркувався на даху готелю. Двері піднялись, і сирий листопадовий вітер дмухнув їй в лице, вона закуталась у светр і вилізла з фольксвагена. Готель не був хмарочосом, але
