Бігун у Лабіринті - Джеймс Дашнер

— Радий знайомству, Томасе, — сказав Чак. — Не хвилюйся, я подбаю про тебе. Тут я вже місяць і вивчив Глейд уздовж і впоперек. Покладися на Чака, о’кей?

Біля входу до халупи, де юрмилася група хлопчаків, Томаса охопив раптовий напад роздратування. Він різко розвернувся і, підійшовши до Чака впритул, гаркнув йому просто в обличчя:

— Та ти навіть на мої питання нормально відповісти не здатен!

Здивувавшись власній рішучості й відвазі, він розвернувся і попрямував до дверей з твердим наміром увійти досередини й отримати відповіді.

Чак знизав плечима.

— А що путнього я можу тобі розповісти?! Я ж іще новачок, як і ти. Але я міг би стати тобі другом…

— Мені не потрібні друзі, — відрубав Томас.

Потягнувши на себе двері, збиті з вицвілих на сонці дощок, Томас побачив кількох хлопців. Вони стояли біля сходів з такими кривими сходинками й поруччям, що дошки стирчали на всі боки. Стіни холу і коридору були обклеєні тьмяними шпалерами, місцями обдертими. З прикрас тут був хіба стіл на трьох ніжках, на якому стояла запорошена ваза, й чорно-білий портрет якоїсь жінки, вбраної в старомодну білу сукню. Усе це скидалося на будинок з привидами. Тут навіть бракувало мостин.

Пахло пилом і цвіллю, що вельми контрастувало з приємними пахощами зовні. Зі стелі звисали мерехтливі флуоресцентні лампи, але Томасу не було коли думати, звідки в Глейді електрика. В цю мить його увага була прикута до літньої жінки на портреті. Вона тут колись мешкала? Дбала про місцевих?

— Лишень поглянь, зелепуш прийшов.

Томас здригнувся, коли зрозумів, що це вимовив той самий чорнявий хлопець, який нещодавно дивився на нього зі смертельною ненавистю. З вигляду років п’ятнадцятьох, довготелесий і худий. Ніс був завбільшки з маленький кулак і нагадував картоплину неправильної форми.

— Мабуть, шлапак штани обдристав, коли почув, як верещить друзяка Бенні. Може, тобі підгузка поміняти, гнилоголовий?

— Мене звати Томас.

Він не знав, як поводитися далі, та й не хотілося зв’язуватися, тому без слів він рушив до сходів — найближчого шляху до відступу. Заводій миттєво заступив йому шлях, виставивши руку.

— Туди не можна, зелений, — він вказав великим пальцем на стелю. — Новачкам заборонено дивитися на… гнилих. Ньют і Альбі цього не схвалюють.

— У чому проблема? — спитав Томас, намагаючись приховати страх і не думати про те, що хлопець мав на увазі під словом «гнилий». — Я навіть не знаю, де я. Мені просто потрібна допомога.

— Слухай мене, зелепушу, — підліток схрестив руки на грудях і спохмурнів. — Я бачив тебе раніше. І мені підозріло, що ти в нас тут з’явився…

— А от я тебе досі на очі не бачив, гадки не маю, хто ти такий, і мені начхати на тебе, — засичав Томас.

Хлопець коротко розсміявся, потім посерйознішав і спохмурнів.

— Я бачив тебе, шлапак. Рідко кому в цих краях траплялося бути вжаленим, — він вказав пальцем вгору. — Я один з них. Я знаю, як почувається зараз Бенні. Я був там. Я бачив тебе під час Переміни, — він тицьнув Томасові пальцем у груди. — Закладаюсь на твою першу вечерю у Казана, що й Бенні тебе бачив.

Томас і далі мовчки дивився в очі заводія. Його знову опанував страх. Невже це жахіття ніколи не закінчиться?

— Чуєш про грівера — і в штанці дзюриш? — гигикнув хлопець. — Жижки трусяться? Либонь, не хочеш бути вжаленим?

Знову це слово! Вжалений. Томас спробував відігнати від себе тривожні думки і вказав на сходи, звідки по всьому будинку відлунювали стогони.

— Якщо Ньют там, я повинен з ним поговорити.

Хлопець кілька секунд свердлив Томаса поглядом, потім кивнув.

— А знаєш, ти маєш рацію, Томмі. Мені не слід бути таким грубим з новачками. Ходи нагору. Впевнений, Альбі з Ньютом усе тобі пояснять. Серйозно, йди. І перепрошую.

Він легенько поплескав Томаса по плечу, а потім відступив на крок і жестом запросив пройти. Томас розумів: той щось затіває, — через відсутність певних фрагментів пам’яті він аж ніяк не зробився ідіотом.

— Як тебе звати? — запитав Томас, міркуючи, чи варто взагалі підніматися.

— Галлі. До речі, не дозволяй вводити себе в оману. Справжній ватажок тут — я, а не ті двоє дурних шлапаків нагорі. Добре собі затям. Якщо хочеш, можеш називати мене капітаном Галлі, — вперше він посміхнувся. Зуби пасували до жахливого носа: двох-трьох бракувало, а решту не можна було назвати білими. Сморід з рота Галлі нагадав Томасу щось огидне з минулого життя.

— О’кей, — відповів він, так утомившись від хлопця, що кортіло заверещати і затопити Галлі по мармизі. — Нехай буде капітан Галлі.

Відчувши прилив адреналіну, Томас демонстративно відкозиряв йому.

Над натовпом зірвався приглушений смішок. Галлі почервонів, обернувся, потім знову з ненавистю втупився в Томаса. Його чоло прорізали глибокі зморшки, ніздрі на величезному носі роздулися.

— Давай, піднімайся. І тримайся від мене подалі, баклан, — він знову тицьнув пальцем угору, при цьому не зводячи погляду з Томаса.

— Як скажеш.

Томас іще раз обвів очима оточуючих. Від розгубленості, збентеження і злості до обличчя прилила кров. Ніхто, крім Чака, що стояв у дверях і хитав головою, не ворухнувся, щоб його зупинити.

— Не треба, — сказав хлопчик. — Ти новачок і не маєш права туди йти.

— Ну ж бо, піднімайся! — повторив Галлі. — Чого стоїш?

Томас устиг пошкодувати, що взагалі зайшов у будинок, але бажання поговорити з Ньютом було непереборне.

Він почав підніматися сходами. Кожна сходинка загрозливо рипіла під його вагою, і якби не бажання швидше викрутитися з незручної ситуації, Томас тричі подумав би, чи варто йти далі, ризикуючи провалитися крізь гнилі дошки. Він так і піднімався, здригаючись від найменшого рипіння, досяг майданчика, звернув ліворуч і опинився в довгому коридорі з поруччям уздовж стін і декількома дверима. Тільки з-за одних з них