Війна з багатоликим звіром - Володимир Парал
Не виймаючи рук з кишень довгого твинового пальта, Тіна поспішала в холодному іскристому сяйві до зупинки автобусів постійного сполучення, які вирушали щошість хвилин. Вона ледве встигла вскочити, коли пневматичні двері автобуса вже зачинялись.
Потемніле небо над селищем евакуйованих прорізали перші золотаві чотирикутники вікон, що швидко віддалялись. Автобус спускався серпантином дороги, певний час обабіч тяглися букові ліси, які несподівано зникли в рудій темряві. Це тривало довго, аж до Усті, де ще було трохи видно, але з мазутової стелі хмар почав накрапати коричневий слиз.
У будинку № 2002 тепер жили тільки нагорі, й Тіна Трнкова піднялася до своєї квартири на четвертому поверсі.
— Роган уже був у Бімоньової! — скривилася Ріта Недомова, яка ніколи не гребувала підслуховуванням, вивідуючи таємниці сусідніх квартир за допомогою склянки, приставленої до стіни.
— Ось чому, виявляється, шеф манірився переді мною, мовляв, страшенно поспішає до дружини…
— Чоловіки — це жеребці, — висловила свій найболючіший здогад Ріта.
Коли Тібор покинув Тіну, а Томашека відвезли у гори, вона взяла Ріту до себе.
Не зношу самотності, — сказала собі Тіна, — а Ріта завжди когось приведе, вона ж офіціантка. В свої сорок п’ять ще має добрий вигляд, висока, дужа, досвідчена, це подобається чоловікам, тричі розведена, ініціативна, може, аж занадто, ще й битися вміє. Шкіра в неї завжди волога, повністю засмагла, бо Ріта гола смагне на даху та в інших найменш придатних для цього місцях, тому ніколи не лишається сама — ще й приводить свою здобич до моєї квартири…
— Як там у горах? — спитала Ріта, притиснувши склянку цього разу до стіни квартири Роганів.
— Чисто й гарно… Чому ти жодного разу не з’їздиш сама подивитись?
— Мені й тут добре.
— А мені вже не подобається.
— То їдь до Томашека, а я тут за всім догляну.
— Можливо, ще повернуться кращі часи… Ні, я повинна залишитися тут.
— Ти й досі віриш, ніби тобі пощастить притягти сюди твого колишнього чоловіка?
— Я повинна спробувати бодай ще раз. Увечері. Я тобі вже говорила про це.
— Ти казала, він прийде сьогодні за своїми п’ятьма старими касетами? Але ж він забере їх для своєї нової жінки, Тіно!
— Я ще не знаю, що схоче зробити Тібор. Але добре знаю, що хочемо я й мій син Томашек. Ну, досить, Ріто! Мені ще треба трохи причепуритись.
— У тебе й так чудовий вигляд, люба! Платтячко завужене — ну справжня тобі голубка. Якби й мені таке!
— Я не вулична дівка, Ріто.
— Але ж це саме те, чого тобі сьогодні ввечері бракуватиме! А що — ні? Як хочеш усе владнати просто — будь ласка, мене вже нема. А якщо в тебе це не вийде, я буду в «Павукові» — у веселій компанії хлопців з газового заводу. Я вже підшукала серед них одного й для тебе. Змінний майстер, заробляє більше за інженера, щодня міняє шкарпетки, можливо, навіть читає книжки…
Тіна заходилась нетерпляче роздягатися — скинула сукню, білизну — аж нарешті лишилася гола.
— Отак його й зустрінь! — з усмішкою промовила Ріта.
— Якби я була певна, що це допоможе…
Залишившись нарешті сама, Тіна швидко прийняла ванну й напахтилася зеленими польськими парфумами, Тіборові колись подобався «Запах колосся»… Тепер сукня. Цю чи цю? Мабуть білу… або, можливо, щось більш сексуальне? Ні, червоно-білу, в смужку, в якій я зустрічала його щовечора. А цими гудзиками він завжди починав бавитись.
Тіна взяла гребінку, сіла перед високим дзеркалом у спальні й почала повільно, довгими рухами розчісувати волосся. Колись він мене так розчісував, згадала Тіна. Тібор мав би вже прийти, адже сказав… ми цілий рік розмовляємо тільки по телефону. Я щодня бачу з вікна приймальні, як він миє на подвір’ї чорну директо— рову машину, через неї й почалося наше нещастя. Коли Тібор працював на вантажній, то належав лише мені й Томашекові.
Повернися, прошу тебе, мовчки проказала Тіна. Я зроблю все, чого ти забажаєш. Дуже тебе прошу…
Пригнічена тишею знелюднілого будинку, на який насувалося лихо, молода жінка вже кілька годин сиділа сама в порожній квартирі. За шибками пролітали, звиваючись, тисячі рудих черв’яків. Чому не прийшов Тібор? Мабуть, та жінка не пускає його. Або ж він раптом злякався, що змушений буде просити пробачення й принижуватись, — Тібор завжди був великий піжон. Або, можливо, просто не знайшов сили подолати це руде багно на вулицях…
А я маю силу. Мушу мати, сказала Тіна, енергійно підвелась, одяглася, запхала в сумочку всі п’ять магнітофонних касет і збігла порожніми сходами вниз. Рудий дощ подужчав і поряснішав, такого ще не було. З темного неба вже падали не краплини мазуту, а важке набрякле шмаття, волокна і якісь огидні торочки.
Безнадійно було витирати з обличчя ці бурі драглі, тільки пальці склеюються Тіна за кілька кроків зупинилась. Що, власне, ти хочеш сказати тим двом, бідолахо? — раптом спитала вона сама себе. Просити ту жінку, щоб повернула тобі чоловіка, а Томашекові — тата? Розчулити Тібора балачками про те, як пахне волосся його сина, як Томашек уже сам узувається, як малює тата-велетня, якого йому бракує? Або просто віднести їм ці касети, щоб Тібор не обтяжував себе візитом до мене?
Тіна над силу блимала склеєними повіками, обличчя її зашкарубло під важкою маскою коричневого гелю. Варто було б слідом за Томашеком евакуюватись у гори, майнуло їй у голові. Власне, мені слід було поїхати з Рітою до «Павука», принаймні не була б цілу ніч самотньою. Туди я ще встигла б, але мені починає все набридати.
Тіна примруженими очима дивилася на затемнений будинок № 2002, в якого лише на четвертому поверсі світилось кілька вікон. Наче потопаючий човен, подумала вона. Чого
