Капітула Дюни - Френк Херберт
— Знаєш, що ти мені сказала? Що ви — зграя дурнів!
— Мила леді, — втрутився Футар.
— Стули пельку, а то відішлю тебе назад, до стада!
— Ти не мила, Дамо.
— Бачиш, що ти наробила, відьмо? Ти його зіпсувала!
— Здогадуюся, що знайдуться й інші.
«Ох. Глянь на цю посмішку».
Люцілла точно підібрала посмішку, пристосувавши дихання до ритму Великої Всечесної Матрони. «Бачиш, які ми схожі? Звичайно, я хочу тебе поранити. Хіба ж ти не зробила б цього на моєму місці?»
— Тож ви знаєте, як змусити демократію робити те, чого ви хочете. — Зловтіха.
— Техніка доволі тонка, але нескладна. Створи систему, де більшість людей невдоволена туманно чи виразно.
«Вона так це бачить. Глянь, як киває в такт твоїм словам».
Люцілла теж трималася ритму кивків Великої Всечесної Матрони.
— Це розбудовує загальнопоширене відчуття мстивого гніву. Тоді надай такому гнівові цілі, якщо потребуєш їх.
— Тактика відвертання уваги.
— Я волію думати про це як про розсіювання уваги. Не давай часу на питання. Поховай свої помилки під новими й новими законами. Вдавайся до шахрайства, торгуй ілюзіями. Тактика кориди.
— О так! Це добре. — «Вона майже радісна. Дай їй іще кориди».
— Розмахуй яскравим плащем. Вони на нього кинуться і будуть збиті з пантелику, виявивши, що за ним немає матадора. Це отуманює електорат, як отуманює бика. Наступного разу менше людей використає свій виборчий голос із розумом.
— І тому ми це робимо!
«Ми це робимо! Вона сама себе чує?»
— Тоді нарікай на апатичних виборців. Виклич у них почуття провини. Тримай їх у темряві. Годуй їх. Розважай їх. Не переборщуй!
— О так! Ніколи не переборщуй.
— Дай їм зрозуміти, що їх чекає голод, якщо вийдуть зі строю. Дай їм глянути, як нудоту насилають на тих, хто розхитує човен. — «Дякую, Мати Настоятелько. Це вдалий образ».
— Чи не дозволити бикові час від часу дістати матадора?
— Звичайно. Бий! От він! Тоді чекай, коли сміх затихне.
— Я знала, що ви не дозволяєте демократії!
— Чому ти мені не віриш? — «Обережно, не спокушай долі!»
— Бо ви мали б дозволити відкрите голосування, присяжних, суддів і…
— Ми називаємо їх Прокторами. Це різновид Загального суду.
«Тепер ти її заплутала».
— І жодних законів… правил, як ти хотіла б їх називати?
— Хіба ж я не казала, що в нас вони визначені окремо? Правило — минуле. Закон — майбутнє.
— Ви якось обмежуєте цих… цих Прокторів?
— Вони можуть ухвалювати довільне рішення, яке забажають, так, як повинен діяти суд. До біса закон!
— Це дуже тривожна ідея. — «Вона неабияк стривожена. Глянь, як потьмяніли її очі».
— Перший принцип нашої демократії: жодних законів, які б обмежували суд присяжних. Такі закони дурні. Дивовижно, якими дурними можуть бути люди, коли вони діють у малих самодостатніх групах.
— Ти називаєш мене дурною?
«Стережись оранжевого кольору».
— Схоже, існує закон природи, згідно з яким самодостатнім групам майже неможливо діяти на просвітлений лад.
— Просвітлений! Я так і знала!
«Це небезпечна посмішка. Будь обережною».
— Це означає плисти в потоці сил життя, так регулюючи свої дії, щоб життя могло тривати далі.
— І, звичайно, щоб якомога сильніше ощасливити якомога більшу кількість людей.
«Швидко! Ми були надто спритними! Змінюй тему!»
— Це той елемент, який Тиран оминув на своєму Золотому Шляху. Він брав до уваги не щастя, а лише виживання людства.
«Ми ж тобі сказали: змінюй тему! Глянь на неї! Казиться від люті!»
Велика Всечесна Матрона відвела руку від підборіддя.
— А я збиралася запросити тебе до нашого ордену, зробити тебе однією з нас. Звільнити тебе.
«Збий її з цієї теми! Швидко!»
— Не кажи нічого, — промовила Велика Всечесна Матрона. — Навіть і рота не розкривай.
«Що ти накоїла!»
— Ти допомогла б Логно чи ще комусь, і вона опинилася б на моєму місці. — Глянула на Футара, що й досі сидів навпочіпки. — Їсти, котику?
— Не їсти мила леді.
— То я кину її тіло зграї!
— Велика Всечесна Матроно…
— Я ж тобі казала мовчати! Ти посміла називати мене Дамою.
Вона миттю схопилася на ноги. Двері Люціллиної клітки відкрилися, гримнувши об стіну. Люцілла спробувала ухилитися, але її тримала шиґаструна. Не побачила удару ногою, що розтрощив їй скроню.
Коли Люцілла помирала, її свідомість наповнилася лютими криками — це полчища Лампадаса давали волю емоціям, що їх стримували впродовж багатьох поколінь.
***
Є люди, що ніколи не бувають учасниками подій. Їхнє життя з ними трапляється. Обходяться чимось не надто більшим за тупу впертість і з гнівом та насиллям опираються всьому, що могло б піднести їх понад заповнені образою ілюзії безпеки.
Альма Мавіс Тараза
Туди й сюди, туди й сюди. Увесь день туди й сюди. Одраде переходила від одного ком-запису до іншого, шукаючи — нерішуче, неспокійно. Спершу погляд на Скителі, тоді на юного Теґа з Мурбеллою та Дунканом, тоді довге стояння біля вікна. Дивилася крізь нього, думаючи про останній рапорт Бурзмалі з Лампадаса.
Як швидко зможуть вони спробувати відновити пам’ять башара? Чи буде відновлений гхола слухняним?
«Чому немає більше звісток від Раббі? Чи маємо ми розпочати Екстреміс[11] Прогрессіва, ділячись між собою усіма можливими пам’ятями?» Вплив такої процедури на мораль був би руйнівним.
Записи висвітлювалися над її столом, а помічниці й радниці тим часом входили й виходили. Необхідні перерви. Підпиши це. Завізуй те. Зменшити меланж цій групі?
Беллонда була тут, сиділа за столом. Перестала питати, чого шукає Одраде, просто стежила непохитним поглядом. Немилосердним.
Вони встигли посперечатися про те, чи нова популяція піщаних червів у Розсіянні зможе воскресити згубний вплив Тирана. Цей нескінченний сон, прихований у кожному черві, що повернувся до життя, досі непокоїв Белл. Але сама численність популяції свідчила про те, що вплив Тирана на їхнє призначення добіг кінця.
Тамелейн приходила раніше, щоб попрохати у Беллонди якихось записів. Беллонда під свіжим враженням від нового поповнення Архівів завела звинувачувальну промову про зміни в численності Сестринства і відтік ресурсів.
Одраде дивилася крізь вікно, як сутінки наповзали на краєвид. Тіні зливалися з навколишньою темрявою. Коли геть споночіло, вона помітила далекі вогники світла в домах на плантаціях. Знала,
