Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 - Анатолій Заблоцький

— Так от: раніше я теж симпатизував їм. А сьогодні сиджу і їм. І ловлю себе на тому, що їм я плавленого сирка. Уявляєш? Плав-ле-но-го! Я ж їх зроду не купую. Так от: хапаю я того сирка й блискавично вибігаю сюди, на сходи. І як ти думаєш, що виявилося в моїх руках?

Він довго й саркастично сміється, милуючись палітрою відтінків власного голосу.

— Ось оце! — він виймає із кишені шмат погризеного туалетного мила.

— А може, це не ви його погризли?

— Глянь — зуби мої! Подивися мені в рот, а потім на це мило! Став би я його ні сіло ні впало гризти?

Я дивлюся на нього, і в мене ворухнувся здогад, що ще не пізно, його можна врятувати. Треба дзвонити друзям, родичам, шукати хорошого лікаря. Не встиг я вирішити, що робити далі із Юрієм, своїм старшим товаришем, як пригадав, що й сам поснідав похапцем таким же плавленим сирком.

Доки Юрій сміється, зазираючи зловтішно в мої очі, я щосили намагаюся пригадати, звідкіля це в мене міг опинитися плавлений сирок? Я, правда, не такий принциповий ворог плавлених сирків, як Юрій, але купую винятково “пікантний” сир, а плавленого можу з’їсти хіба що в турпоході. Язик мій мимовол4, блукаючи ротом, натикається на кутні зуби і я відчуваю чіткий присмак мила. “Сімейного”.

— Ну гаразд, мило, ну гаразд, туалетне. А от чим я вечеряв учора? — наїжачується Юрій. — Я собі починаю пригадувати — і будь ласка: я щось їв ложечкою з миски. Що-о? — заскрипів він зубами. — Я ж нічогісінько вдома не варю…

Він притулився до стіни.

Я також задумався.

З прочинених дверей стирчала вусина. Лише зараз я помітив, що вона зроблена зі сталі. Вона насторожено тріпотіла, скеровуючись у наш бік.

Я поліз до Юрія в кишеню, намацав там погризене мило й вийняв із кишені надкушений брикетик плавленого сиру. Там була ще й етикетка: “Томатний”.

Зінзюльки, коли з’явилися в мене, поводилися дуже тихо. А коли я їх полюбив, почалися концерти, такими вони виявилися славними звірятками. Тоді їх було вже четверо. Вперше хата моя не здалася мені пусткою. Це коли їх стало шестеро. Чи восьмеро? Спершу я давав їм імена, а потім збагнув, що можу їх поплутати. Коли донька моя приходила до мене в гості, то із захватом розповідала мені про витівки своїх милих звіряток. Може, я й помилявся, однак надто вже вона змарніла. Але ж весела яка! Може, мені й привиділося, їх таки в мене десятеро… Цікаво. Цікаво: що ж вони їдять, ці дванадцятеро?

— Але ж як їх люблять діти…

На це Юрій мовчки тицьнув до рота “плавленого сирка” й заходився автоматично жувати.

— Діти просто не знають історії мультиплікаційного кіно і тому здатні дивитися кожен мультик по сто разів. Ти придивився б до своїх зін-зю-льо-чок уважніше, напружив би свою хвалену інтуїцію, та й збагнув би — що то чистісінький плагіат з Уолта Діснея. Типажі, рухи, геги… А їхні гримаси, б-р-р! Тьху. Дехто називає це старістю, а я називаю це досвідом — мене на ці гримаски не візьмеш, — дожовував він плавленого сирка. — Мене цими гримасками не взуєш! Мені — нецікаво. Записна моя книжка була зроблена з натуральної шкіри. Раз. За вікном висіла авоська із салом, базарним. Два. В холодильнику було напхом напхано харчів. Три. Та коли б я й здурів і почав усе те пожирати, то тріснув би напевне. Чотири. Ти краще подивися.

Він задер сорочку й показав свого проваленого живота. Поплескуючи себе по ньому, вів далі:

— Це отут, — кривився він саркастично, — базарне сало? Ціла авоська? Це, любий, тобі не інтуїція, це, брат, логіка.

Я останнім часом теж трохи схуд, однак, на відміну від Юрія, навіть радів таким перемінам.

— О, бачу, мені вдалося тебе трохи переконати, — він дожував сирка. — І скажи мені ще: як оті пухкенькі, кругленькі звірята, твої милі зінзюлічки товстенькі, можуть прослизати за шафу, яка стоїть упритул до стіни? За комод? У таку вузьку щілинку? Скажи мені, інтуїтивісте, ха-ха.

Доки він сміється, я дивлюся в прохилені двері. Сталева вусина, наче відчувши мій погляд, умить завмирає. Мене непокоїть: а що ж там насправді за тою вусиною? Що то за привид такий ненажерливий, який усе поїдає, залишаючи лише мило? Чим воно годуватиме нас завтра?

— Чого ти там завмираєш? — кричу я. — Ти думаєш, я не бачу тебе?!

Вусина та ворухнулася, й ми з Юрієм стояли й спостерігали, як вона поволі перетворювалася на барвисту квітку.

Коли вам бува скажуть, що у Диспетчера ангельський голосок, — не вірте!

— Ретранслятори поставимо тут, — громовим голосом прорік він, жуючи бутерброда і вткнувши пальця посеред карти зоряного неба. — Ліс доведеться знищити, річку — в труби! Там якийсь музей. Сповістити їм рішення. Нехай пошукають собі іншого місця, з їхнім керівництвом ми втрясемо. Даю їм двадцять чотири години. Протестуватимуть — вивеземо!

— І на мило!.. — підказав я.

Коли вам бува скажуть, що Диспетчер ще й гуморист, — так само не вірте…

— Завдання небезпечне, — похмуро продовжував він, — занадто ризиковане. Тиждень тому туди відбув екіпаж Дмитрука. Вчора корабель повернувся. В ньому — сам Дмитрук. При ньому свідоцтво про шлюб з русалкою Стеллою.

— З русалкою?

— Саме так. Фото Стелли додається. Я зареготав.

— Сміх тут ні до чого, — солідно зауважив Диспетчер, — особливо тому, що Дмитрук нічого не пояснює, лише благає сховати його від першої дружини. Ми сховали, та попередили, якщо він і надалі мовчатиме, то доведеться влаштувати їм і зустріч.

— Це негуманно, — рішуче висловився я. — Знаю його жінку. Можливі й травми!

— Це крайній засіб. Гадаю, до того не дійде. — Диспетчер важко крокував кімнатою. — Доручаю тобі в усьому тому розібратися. Ретранслятори повинні стояти вчасно, а екіпажі — повертатися. Бермудського трикутника мені тут не потрібно!

— А квадрата?

— Ти тільки зубоскалиш, Серьожкін, — побуряковів Диспетчер, — а перевитрати пального? Чому перевитрати?! Тому, що відхилення в маршруті, невиконання обов’язкових інструкцій, і взагалі — не стромляй носа, куди не слід.

Палець Диспетчера націлився на мене:

— Бережи носа. Ти не Буратіно. Все ясно?

— Все! Тато Карло, можна йти?

— Що-о-о?!!! — ревонув він, та я вже був за дверима.

До планетки було льоту з півгодини. Вона була маленька й гарна.

— Просимо до етнографічного центру! — на галявинці стаяла рум’яненька бабуся з хлібом-сіллю на рушнику.

— День добрий. — Я зніяковів