Крок вікінга - Наталія Іванівна Околітенко

— Марго, до зустрічі. Люблю й цілую.

Ірині він подзвонив із прохідної і, відійшовши в затінок, обтер носовичком чоло й руки: вони в нього помітно тремтіли, та й сам він почувався не найкраще.

— Що з тобою?

Як завжди, Ірина прибігла в білому халаті й шапочці, від неї звично пахло ментолом. Від дотику її руки Валерію полегшало, зараз він як ніколи гостро відчував: щойно ці руки когось втішали, когось заспокоювали, тамували чийсь біль. Раніше дратувала її звичка казати: «Рідненький, зайчику, сонечко» всім без розбору пацієнтам, навіть тим, що годилися їй у батьки та матері, але зараз ця адресована цілому світові ніжність була особливо приємною. Та й уся вона — підтягнена, невисока, з м’якими, ніби зсередини підсвіченими рисами обличчя — здавалася куди привабливішою від тієї патентованої кралі, котра перепсувала йому стільки нервів. «Невже нам доведеться розлучитись? Нізащо! Такого я не допущу. Та й вона, сподіваюсь, не захоче».

— Ірино, — сказав він. — У мене негаразди, я просто у відчаї, а тому, будь ласка, нічому не дивуйся.

Вже й зовсім полегшало: тепер він може спертися на руку своєї подруги й трохи відпочити та роззирнутися. Порадитись, як вискочити з халепи, поміркувати, як би, й надалі не вхопити шилом патоки. Просто погомоніти…

Він стисло розповів, що трапилось, вона замислилась. У садочку на лавочках сиділи хворі; поштиво зводячись, вони віталися з молоденькою завідуючою відділом, й обличчя їхні ставали дитинно-безпорадними — обличчя людей, що побували на порозі смерті. Валерію стало тоскно. «Яка ж вона добра. І як її всі люблять…»

— Ірино, благаю, не мовчи, — попросив він. — Ну що ти про все це думаєш, Ірино?

Нарешті вона озвалась:

— Насамперед ти постанеш перед судом за те, що порушив наукову етику, гірше — дозволив собі розробляти заборонену тему. Ти цього боїшся?;

— Оце вже ні! Що мені суд? Велике діло! Ну, може, й присудять щось там, зате потім…

— Звідки такий оптимізм?

— Бо переможців людство ніколи не судило, а я ж таки переможець. Ще б пак! Таке прокрутити…

— По-перше, це не тільки твоя заслуга. Почав експеримент твій покійний керівник, але саме він від нього й відмовився. Чому?

— Було прийнято міжнародну ухвалу й таке інше… Але до чого тут наука? То політика. А для науки завжди існував один закон — жага пізнання, прагнення зрозуміти, спробувати й відтворити, на цьому світ стоїть і стоятиме. Мій керівник закрив такий розкішний експеримент, тому що постарів і втратив життєвий азарт. Але ж ми молоді! Ми молоді, Ірино.

— Ти відтворював ті древні генетичні карти потай…

— Так, за рахунок власного відпочинку. За рахунок наших з тобою зустрічей, Ірино. Тому успіх належить виключно мені. І все, що з нього випливає.

— Судитимуть тебе, це вже напевне.

— Та що ти мене лякаєш цим судом? Суд тільки зробить мою славу пікантною…

— Он що тебе цікавить! А ти подумав… Вони зайшли в найтихіший закуток великого саду, до запасних воріт, забитих після ремонту. Озирнувшись, чи немає кого поблизу, Валерій спробував обійняти Ірину. Вона відсторонилася, відступила на кілька кроків і, сховавши руки в кишені халата, спитала так тихо, що він заледве розчув:

— Ну коли вже ти зважився на таке, то чому не зробив сурогатною матір’ю мене? Я ж до цього давно готова.

— Чому?

Дивно, але таке йому не, спадало на думку.

— Чому? Ну… Я хотів мати від тебе справжню дитину. Власну. Я хотів, щоб ти була справжньою матір’ю. Щоб дитина була твоєю і моєю.

— І ти б її любив?

— Ще б пак!

— А коли б цей хлопчик був уже не твоїм, а тільки моїм, коли б я його народила від іншого, теж би любив? Так само, як свого?

— Ну… Та звідки в тебе такі дивні запитання? Чи любитиму чужу дитину… Не знаю. Сподіваюсь, ти мене не збираєшся зраджувати?

— Я не про те. Скажи мені, хто любитиме Тутті? Ти про це подумав?

— Кого-кого?

— Маленького фараона, який з’явиться на світ. Це ж буде жива дитина. Справжня. Їй захочеться кого-небудь поцілувати, кому-небудь пожалітися. Вночі йому може наснитися поганий сон, а вдень він розіб’є коліно. Він же має не просто вирости, а приготуватися до життя в нашому суспільстві. З чим він прийде до нас із темряви, який спадок принесе з собою? Валерію, ти все продумав? Ти певен, що не вчинив великого зла?

Вона затулила обличчя руками, ніби на хвилину піддавшись миттєвому бажанню заплакати, коли ж опустила їх, її очі були сухі, й тільки голос ледь підвищився.

— Чому ти мені не довірив маленького Тутті? Бачиш, я вже й ім’я придумала для цього хлопчика, я вже люблю його. Ти розлучив нас… Це жорстоко!

«Вона ревнує, — подумав Валерій. — Звичайно, вона ревнує до Маргарити, й це минеться». Прагнучи вкласти в свій голос якомога більше ніжності, сказав:

— Знаєш… Я ж не був певен, що експеримент удасться: як я міг усе розрахувати? Мені було просто не до цього. Звичайно, ще в мого керівника кожен ген окремо продукував білок, та чи працюватиме вся машина, якщо її зібрати по деталях і гвинтиках? Чи притруться вони, чи не почнуть блокувати одне одного? Легко сказати — молекула ДНК У повному своєму складі! Такого ще не було, щоб її відтворили за таким давнім записом. Знаєш, я просто боявся далеко зазирати. Та й зараз ще нічого певного немає, усе тримається на волосинці. («Усе тримається на примхах Маргарити», — подумав він, холонучи). І все ж таки я вірю: вийде!

— І справді, а що як вийде, — підхопила Ірина. — Валерію, та невже тобі не страшно? Який безвідповідальний!

«Вона ревнує…»

Похитавши головою, Ірина замислено накреслила носочком своїх вузеньких туфель коло й раптом сказала: