Повернення "Галактики" - Василь Павлович Бережний
— Чи ти вмієш говорити?
Першої миті Дем’янко Дерев’янко розгубився: виходить, що глибунці спілкуються за допомогою радіохвиль!
— Це якась німа істота, — просигналив Глибунець своїм товаришам.
— Та що ти плетеш? — нарешті озвався Дем’янко Дерев’янко, тепер уже посилаючи електромагнітні хвилі. — Я — німий?
— Відповідає… — повідомив своїм Глибунець. — Хто ж ти такий?
— Я вже казав: мене звуть Дем’янко Дерев’янко, я акванавт. Я з Непитайлівки, мені допоміг утекти мій найкращий друг Андрійко. Ех, була б телекамера, та передати б вас на екран…
Глибунець, що був коло Дем’янка, кинувся геть, за ним і всі інші. Дем’янко встиг вловити уривки їхніх сигналів:
— Утік звідкись… Погрожує…
— Нас передати? Куди передати?
— На якийсь екран, швидше тікаймо!
Дем’янко почав сигналити до них:
— Та не бійтеся, нікуди я вас не передам! У мене й телекамери нема!.. Ви зрозуміли не так…
Глибунці тікали чимдуж. Дем’янко подався за ними, але швидко відстав, бо вони не пливли, а наче летіли, як випущені з тугого лука.
“Оце познайомився, — бідкався про себе Дем’янко Дерев’янко, — налякав бідолашних… Куди ж це вони чкурнули?”
Хоч і відстав Дем’янко від своїх незнайомців, проте не губив їх з поля зору. Глибун-ці — понад річкою, до міжгір’я, і він туди. Гребе руками, відштовхується ногами — та хіба тут розженешся? Вода якась густа… Але Дем’янко не з тих, що відступають від мети. Важко йому, але він не зупиняється. Вперед і тільки вперед!
Ось і міжгір’я. Що воно за світло б’є звідтіля?
Дем’янко проплив поміж двома рожевими скелями і зупинився вражений. Його зору відкрився гігантський котлован, з усіх боків оточений горами. Увесь він сяяв спокійним золотистим світлом. Здавалося, котлован заповнений не океанською водою, а самим світлом. І прозоро так навколо, геть-чисто все видно! Стовп світла здіймається високо вгору, певне, до самісінької поверхні океану. Дем’янко поплив уздовж котлована. Височенні гори, які обрамляють його, — рівні, гладенькі, наче відполіровані. Дем’янко спостеріг, що вони віддзеркалюють світло, спрямовують його до середини циліндра.
Довго плив Дем’янко довкола котлована — може, годин три або й чотири. Опинившись біля тієї ущелини, що впустила його сюди, наш акванавт замислився: а звідки ж все-таки тут оце світло? Яке джерело? Невже глибунці… Треба знайти їх, будь що!
Знову поплив попід прямовисними стінами котлована — ніде нікого. Тоді надумав заглянути в річище за ущелиною. Так і є! Глибунці порпаються в потоці — наче щось там загубили.
Дем’янко підкрався до них якомога ближче і просигналив електромагнітними хвилями:
— Чого ви тікали? Я хлопчик смирний. Шкоди вам не заподію…
Цього разу глибунці не злякались, обізвалися:
— А чого ж ти погрожував?
Дем’янко наблизився до них упритул і пояснив:
— Я зовсім не погрожував. Люди винайшли такий прилад, що може передавати зображення на далекі відстані. А в мене ж у Непитайлівці друг — от я й хотів би показати йому, що діється на дні океану… Та ба — нема чим.
— А де ти живеш — за горами?
Вони його спитали про підводні гори, а Дем’янко згадав Карпати та й каже:
— Так, так, за горами, за лісами, ріками, озерами. Там живуть…
Чим довше він розповідав, тим більше вони запитували. Бо не розуміли анічогісінько. Що таке звірі? Хто такі люди? Дем’янко терпляче пояснював: звірі ходять на чотирьох лапах і не взуваються, люди — на двох ногах і здебільшого взуті, птахи мають крила і літають…
— Цікаво, фантастично! — послав хвилі Глибунець. — Ось ми вже закінчили свою роботу, попливемо — розкажеш Ученому-з-Учених.
— А що ви робите? — поцікавився Дем’янко Дерев’янко.
— Ми збираємо енергію, — відповіли глибунці, показуючи якісь блискучі платівки, які вони вишукували на дні річки.
Дем’янко спочатку не зрозумів — як це можна збирати енергію? Перепитав — вони знову твердять: так, збирають енергію.
Уже згодом, коли Дем’янко прожив тут кілька днів, він зрозумів, що тими платівками вистеляється усе увігнуте дно котлована і з них струмує світло, тепло і багато іншої енергії, яку засвоюють глибунці.
І ось глибунці рушили до котлована. Дем’янко за ними.
Виявилось, що попід скелями-стінами в променистому дні котлована є чимало круглих отворів-люків. Поспішаючи за своїми супутниками вниз, Дем’янко мало не застряв, — люк був завузький, а в нього ж за плечима ще й ранець із баластом. Доки вибрався, знайомі глибунці терпляче ждали. Певне, їх зацікавило небачене створіння. Але вигулькнувши на нижчий “поверх” котлована, Дем’янко завис. Вода тут була набагато щільніша, і поринати далі він уже не міг. Безпорадно дриґав ногами, а його понесло вгору й притисло до сяючого накриття. Висів, наче той краб, опустивши клешні. А скрізь, куди б не поглянув Дем’янко, снують глибунці. Наче на майдані великого міста, кожен кудись поспішає — то поодинці, то невеличкими гуртами, ті пливуть угору, ті — вниз; ондо зустрілися, мабуть, знайомі — зупинилися, точнісінько, як буває і між людьми, тільки й того, що не розмахують кінцівками.
Вдалині Дем’янко помітив щось темнувате, високе, схоже на стовбур гігантського дерева. Глибунці сказали, що там і перебуває Учений-з-Учених, якраз туди ж вони й прямують, а чого він зупинився — незрозуміло. Може, боїться? Дем’янко запевнив, що він хлопчик сміливий, не боягуз, але поринати далі він просто не може, треба поважчати. Глибунці мовчки шаснули через люк угору, а Дем’янко спокійно чекав, бо здогадався, що ці жваві істоти хочуть допомогти йому. І справді, глибунці повернулися, несучи Дем’янкові якісь осяйні камені завбільшки, як Руканів кулак. З них струмувало мінливе світло — то зелене, то сине, то червоне.
