Повернення "Галактики" - Василь Павлович Бережний

Дем’янко розповів про себе: і як народився в Непитайлівці, і як у космосі побував, а потім сюди потрапив. Одне слово, нічого не втаїв.

Розповідав довго. На кінець попросив:

— Візьміть мене в акванавти. Я разом з Піратом допомагатиму вам.

— А чого ж, помічники нам потрібні, — обізвався, мабуть, командир акванавтів, бо під час Дем’янкової розповіді найбільше розпитував. — Ми зараз великі глибини досліджуємо, то ти якраз став би нам у пригоді.

— З радістю! Я ж дерев’яний, міцний. У космосі витримав, то й глибини не побоюся…

— Молодець, сміливий!..

Деталі мандрівки в океанські глибини вже обговорювали в будиночку акванавтів.

Щоб спуститися на велику глибину, Дем’янкові запропонували взути свинцеві черевики. Та він відмовився, бо для того, щоб випливти, довелося б покинути їх там.

— А я ось покладу каміння в ранець — воно й потягне мене вниз.

— Ти кмітливий хлопчик!.. — похвалив командир, спостерігаючи, як Дем’янко бере собі баласт.

Одержавши завдання, новий дослідник океанських глибин випурхнув через випускний шлюз із будиночка акванавтів і, розставивши руки, полинув униз, наче птах полетів. Дем’янко був дуже радий — він тепер акванавт, він допомагає людям у їхній складній роботі.

І знову побачив унизу гаї підводної рослинності, поміж якими там і сям поблискували голі грані скель. Товща води рівномірно розсіювала сонячне світло, і Дем’янкові було добре видно довкола. Тільки просто внизу все чорніло — наче там залягла важка темна хмара. Чи то вже дно, чи така глибина, куди не сягають промені сонця?

Його несло вниз усе ближче до тієї важкої хмари. “Певно, то таки дно чорніє — ложе океану, — подумав Дем’янко. — Цікаво, чи там зовсім темно? Тоді доведеться користуватись ліхтариком…”

Стемніло. Дем’янко приготувався стати на ноги, але ніякої опори для них не було. Він усе линув і линув униз. Блимнув ліхтариком і нічого, окрім води, не побачив. Оце так глибина!

Спуск тривав дуже довго. Часом Дем’янкові здавалося, що він і не тоне, а завис на одному місці і так стоїть собі хтозна й відколи. Звичайно, можна б викинути каміння та й полинути вгору, до сонця, але Дем’янко про це не міг навіть думати. Не дотримати слова? Та ніколи в світі! Що б там не було, а він досягне дна!

Зненацька у непроглядній темряві засвітилась якась цятка. Придивившись, Дем’янко побачив, що то світиться природний ліхтарик на голові якоїсь риби-хижачки. Ось на світло підпливла рибинка і одразу зникла в пащі хитрого мисливця. Ліхтарик на якийсь час вимкнувся, а потім знову бризнув світлом. Полювання тривало…

Невдовзі Дем’янко помітив, що морок потроху рідшає, навколо почало світліти.

“Що сталося? — подумав наш акванавт. — Справді, я неначе крізь хмару пройшов… Онде вирізняється зубчаста гірська гряда…”

Подався туди і, коли переплив через ті гори, стало набагато видніше. Дивувався: чому це посвітлішало на глибині? Йому все дуже добре видно — і потріскані скелі, і навіть окремі камені. Вдалині з океанського дна віялом розсипається сяйво. Його м’які відсвіти проймають гаї, прориваються міжгір’ями. Наче починається погожий світанок.

Гори прослали в долину темно-сині тіні. Відстань скорочувалась. Дем’янко от-от стане на дно. І тут він помітив… річку. Так, це достеменно — у важкій товщі океанської води тече річка! Дем’янко добре бачив, як на її дні похитуються тіні, та й колір води інакший — набагато світліший, із золотистим відтінком.

Як тільки ноги занурились в річковий потік, Дем’янко повалився навзнак і якийсь час плив на спині. Потім перевернувся, — хотілось бачити береги. Згадав чомусь Непитайлівку, верби над ставом… Тут ні верб, ні трави понад річкою нема — саме каміння. Вода в річці набагато тепліша, ніж навколо. Може, тому вона й тече?

Отак метикував собі Дем’янко, спокійно пливучи в теплій воді. Забув навіть, що над ним не голубе повітряне склепіння, а важезний океан. Поглядає наш сміливець на підводні гори, на кам’янисті береги, коли це несподівано… Що то?

Дем’янко запрацював руками й ногами, щоб якнайшвидше дістатися до берега.

Ні, ні, на нього не напали хижаки, він побачив кількох чоловічків! Ростом набагато менші за Дем’янка, голови напівкруглі, трохи плескуваті, руки й ноги коротенькі, дуже скидаються на плавники. Ці істоти щось тут робили, але, забачивши Дем’янка, повипрямлялися, поставали гурточком та й дивляться. В їхніх кругленьких очах не було ніякого страху, тільки цікавість. Дивилися не кліпаючи, білі очі в них без повік, неначе відшліфовані камінці.

Вже з їхніх поглядів Дем’янко здогадався, що ці глибинні люди розумні, не те що кальмари чи кашалоти.

Дем’янко вибрався на берег і хотів сказати:

— Я — Дем’янко Дерев’янко. А ви хто?

Та, підійшовши впритул, Дем’янко побачив, що в них обличчя гладенькі — ні рота, ні носа, самі тільки очі під прозорою рогівкою. Як же такий чоловічок розмовлятиме? Та навіть на невеликій глибині, метрів до ста, і то виходить не розмова, а якесь квакання. А тут над головою кілометрів п’ять води — хіба покористуєшся голосом?

— Ви мене, Дем’янка Дерев’янка, не бійтеся, — наважився промовити наш мандрівник. — Я стараюсь робити тільки добро.

Чоловічки стояли, наче ляльки, втупивши в нього нерухомі очі. Дем’янко знову спробував заговорити:

— Ех, ви, людці-глибунці! Як же ви живете, що й розмовляти не вмієте? От люди змалечку розмовляють, балакають, говорять! А ви німі, як риби, чи що? Але ж ми тепер знаємо, що й риби щебечуть, пищать, скриплять…

Один з глибунців підійшов, неквапливо помацав Дем’янкові коліна, потім легко махнув своїми руками-плавниками і піднявся вгору — лице до лиця. Його закляклі