Повернення "Галактики" - Василь Павлович Бережний

Та Рукань усе-таки не відступався.

— Ану давай зіграємо в шахи!

Сіли посеред двору на спориші. Андрійко прикусив язика, бо знав, що Рукань добре грає — утримує друге місце після Голованя по всій Непитайлівці.

Магнітні фігурки поблискували на сонці. Рукань грав білими, почувався впевнено й справді десь на восьмому чи дев’ятому ході виграв якість — узяв туру за коня. А Дем’янко… Що це з ним таке? Прогавив ферзя! Андрійко зажурився: адже Дем’янко не просто програє партію, він себе програє! Рукань уже почав гиготіти, коли Дем’янко сказав:

— Добре сміється той, хто сміється останній. Шах!

— А ми ось так затулимось, хе-хе… Ой, ні, я краще відійду королем! — тривожно вигукнув Рукань.

— Гаразд, це не рятує, — байдуже мовив Дем’янко. — Шах. Ще шах. Мат!

— Молодець! — вигукнув Андрійко, підстрибуючи. — А я боявся… Без ферзя…

— Я віддав ферзя, щоб король білих потрапив у пастку, — сказав Дем’янко.

— Ну, що? — Головань штовхнув Руканя в плече.

— Та що, прогавив… А ось другу й третю виграю!

Але й наступну партію Рукань програв. Третя закінчилась унічию.

— Отже, Дем’янко довів… — почав Головань.

Але його перебив упертий Рукань:

— Ні, я доведу! Я ось його спитаю… зажди, про що ж це я хотів… ага, треба йому загадок загадати!

“Ну, це для нього насіннячко, — подумав Андрійко. — Хто з дітей не розгадував загадок?”

— Ану, скажи мені, як ти такий розумний, що це: не звір, а з вухами, не птиця, а з пір’ям, не людина, а в одязі?

Дем’янко мовчав: Андрійко вже заворушив губами, хотів підказати — подушка! Але Дем’янко промовив:

— Не знаю.

— Тоді скажи мені, — радів Рукань, — що це таке: тіло дома лежить, а шкура до води біжить?

“І це ж про подушку”, — подумав Андрійко, а Дем’янко знову:

— Не знаю.

— Ну, ще одну, — не вгавав Рукань. — Без рук, без ніг, а сорочку просить.

“Бач, любить поспати, от і загадки загадує про подушку”, — подумав Андрійко. А Дем’янко й цього разу не відгадав:

— Не знаю.

Рукань більше не запитував, тільки значливо подивився на Голованя: а що, мовляв, хіба не на моє вийшло! Головань замислено хитав головою, і Андрійкові одразу стало ясно, що Дем’янкова доля вирішена: будуть переробляти.

Хлопці сіли попоїсти.

Помовчавши, Головань сказав Руканю:

— Що ж, давай завтра й почнемо.

— Ну, звичайно! — закивав головою Рукань, уминаючи сало з часником. — Чого зволікати?

А Дем’янко тим часом порався у майстерні і все добре чув. До майстерні зайшов Андрійко, спитав:

— Що це ти робиш, Дем’янку?

— А ти вмієш таємницю зберігати?

— Могила.

— Ну, гляди, Андрійку, тобі, як кращому другові, скажу. Я надумав…

Дем’янко і Андрійко довго шепотілися, вовтузилися у майстерні аж до пізнього вечора. Мати насилу загнала Андрійка спати.

А вранці, після сніданку, прийшов Рукань.

Малий тільки посміхався, дивлячись, як вони з Голованем пішли до майстерні. Незабаром вискочили звідти, почали гукати Дем’янка, але так і не догукалися. Втік Дем’янко — шукай вітра в полі!

— А відгадайте мою загадку, — дражнився Андрійко. — Одне маленьке, жвавеньке від двох вайлуватих утекло!

— Я ось тебе відгадаю! — вхопив лозину Рукань. Але Андрійко показав йому язика і гайнув із двору…

Головань вернувся до майстерні, і тут йому потрапила на очі магнітофонна стрічка. Поставив її, ввімкнув магнітофона. І зазвучав Дем’янків голос:

На Землі ще є чимало

Важливішого за сало

І картоплю, і часник…

Нехай хлопці уминають,

Потім вони запитають:

Це ж куди Дем’янко зник?

А я собі помандрую,

Непитайлівку здивую,

Утру носа Руканю!

Цей хвалько і задавака

Тільки й знає, що патяка:

— Я Дем’янка розберу!

Невідомо, небораче,

Чи ти гірко не заплачеш…

— І нащо б ото я слухав! — знизав плечима Рукань і вимкнув магнітофон.

— От халамидник, цей Дем’янко, — зітхнув Головань. — Де ж його шукати?

Довго не чути було про Дем’янка ні слуху, ні духу. Андрійко цілі вечори просиджував біля приймачика, ждучи хоч коротенької звістки від свого електронного товариша. Дем’янко обіцяв відгукнутися. І мовчок… Хлопець засумував.

Головань і Рукань узялися монтувати другого робота, почалися холодні осінні дні, в шибки запорошив холодний дощ. Нарешті випала зима, скрізь забіліло, а Дем’янко так і не обізвався.

“Де це я? — подумав Дем’янко Дерев’янко, побачивши замерзле вікно. — От чудасія — в Непитайлівці така красна осінь, а тут ось топлять залізну грубку, вікно іскриться кригою. Надворі гуде, стугонить, завиває хуга. Куди ж це я потрапив? “

Хоч його і розпирала цікавість, але стояв мовчки, не ворушився. Оце тільки що Дем’янка вийняли з великого чемодана і поставили на столі біля вікна.

— Ану, як тут наша лялька? — гомонів чорнявий чоловік. — О, ціла, все в порядку. Ну й кумедна!