Зоряний вуйко - Брати Капранови
Кавалери і дами лускали насіння. Та Христина, здається, не помітила, що музики вже немає, вона так само притискалася до свого бугая.
Це вже занадто. Я на таке не згоден. Дочекавшись, поки завиє наступна пісня, я дійшов до танцюючих і поклав руку парубкові на плече.
— Ти дозволиш?
Моя ввічливість справила потрібне враження. Він розгубився. А я тим часом вийняв з його рук розгублену Христину і, міцно тримаючи за стан, повів по колу. Дівчина дивилась то мені в очі, то на свого кавалера.
— Віктор?
— Ні, — сказав я. — Віктор лишився на пляжі чекати, поки ти завтра прийдеш, — і подивився з докором.
Вона опустила очі.
Деякий час ми танцювали мовчки. Краєм ока я спостерігав за залою. Христинин парубок спочатку стояв серед кола, певно, отямлюючись, але потім шморгнув носом і рушив у куток. Там до нього приєднався ще один, теж пострижений під мавпу.
— Вікто-ор, — сказала Христина.
Але тут музика скінчилася. Двоє хлопців наближалося до нас. Христина виструнчилась, немов розриваючи мої обійми, але я міцно тримав її за стан. Другий хлопець був меншим, рудим, і вуха в нього стирчали, наче в чебурашки.
— Вийдемо? — тихо запропонував Христинин кавалер, і жили на його шиї набрякли.
Я подивився на нього як міг зверхньо. Христина вирвалася з моїх рук. Я кинув на неї полум’яний погляд і недобре посміхнувся.
— Вийдемо? — перепитав парубок.
Я мовчки рушив до виходу, лишаючи обох супротивників позаду і таким чином отримуючи моральну перевагу. Ми спинилися під зорями. З дверей виглядали цікаві. «Зараз буде лякати», — подумав я. Але додумати до кінця не встиг, бо парубок без жодних слів затопив мені в пику. Від несподіванки я мало не впав, спробував відповісти, але тут мене з іншого боку дістав рудий. Я відчув на губах солоний присмак крові. Вони надто швидко почали. Я влучив кавалерові в око, жили на його шиї знов набрякли, і тут рудий вмочив мені ногою під дих. Я захлинувся, а вони взялися за мене вдвох. Я не встигав підніматися з землі, як знову опинявся на ній, щоразу надовше. Здається, я влучив у них всього кілька разів, а вони… вони били мене як хотіли. Я щоразу зводився і бачив перед собою жили на шиї одного та мавпячі вуха другого, і щоразу вони мене вирубали. Це тривало б довго, якби в якусь мить не почувся тонкий голос: «Петрику, не треба!» На полі бою з’явилася нова дійова особа. Я підвів голову. «Петрику!» — Христина стояла перед своїм кавалером і тримала його за руки.
— Хм, — посміхнувся він. — Досить?
— Досить, Петрику, — сказала вона, зазираючи йому в очі.
Рудий підійшов до мене, огидно вишкірився і раптом копнув щосили носаком мені в обличчя.
— От тепер досить, — почув я крізь шум у голові.
Вони пішли. Усі. Не знаю, скільки я лежав на землі, але, здається, недовго, бо коли отямився, музика в клубі ще грала. Я сів і відплювався. Тіло нило, озиваючись на кожен рух, у голові шуміло. Перед моїми очима набрякла жилами шия «Петрика». «Петрик», от як вона його зве. Зуби, здається, були цілі. Всередині кипіла лють. Значить, «Петрику».
З носа по верхній губі точилася юшка. Ні, в такому вигляді з’являтись перед баби Мунині очі не можна. Я потрошку дістався лиманського берега, і там, підвиваючи від болю, помився, щоби змити з себе бруд і кров. Тіло від води свербіло і горіло, вказуючи найдрібніші подряпини. «Петрику». Добре.
Я сяк-так витерся власною сорочкою і вдягнувся. Треба було вертатись додому. Як побитому собаці. А «Петрику» гуляти з нею… Я зціпив зуби. Так.
Не пам’ятаю, як опинився біля бабиної хати, як обережно, щоб не розбудити бабу Муню, прокрався до своєї кімнати і там упав на ліжко під картину з вовком. Біля серця кипіло. Я роздягнувся, накрився ковдрою та заплющив очі. Переді мною з’явилася жилава бугаяча шия «Петрика» й огидна руда пика другого, з мавпячими вухами. Я заснув.
Вночі у мене знову пішла носом кров. Зранку я побачив на подушці червоні плями й відчув солоний смак у горлі. Чорт. Я зазирнув у люстро. Все обличчя було перемазане кров’ю, навіть зуби. Тільки під самим носом нічого не було, то, певно, витер об подушку. Слава Богу, баба Муня пішла до корови, і я зміг спокійно помитися, почистити зуби, прополоскати горло, щоб позбутися цього паскудного присмаку крові, солодкого і пряного. Тіло боліло й пекло. Під очима набрякли синці, на щелепі червоніла здоровезна подряпина, ребра не давали дихнути. Я повернувся до кімнати. Зі стіни на мене дивився вовк. Він так само стояв край урвища над селом, і з пащі його виривалася смужка пари. Я зупинився і раптом зрозумів, що такого незвичного було в цій картині. Так. Правильно. Просто вона написана з точки зору вовка.
— Боже! Лишенько! Що це з тобою?!
Баба Муня повернулася від корови. Почалися скрикування, сплескування, схлипування та причитання.
— Вітюнчику, рибчику! Що це з тобою, га?!!
Я спробував відмахнутись, але був посаджений на ліжко, обмацаний з усіх боків, опитаний та пожалітий.
— Хто ж це, га?
— Та!
— Ой, іроди, падлюки ж такі, що ж наробили!
Від зеленки я відбився. Ще бракувало зеленим ходити, як у дитячому садку.
Баба Муня ще довго обурювалась та ззивала у свідки всіх святих, але зрештою справа дійшла до сніданку. Я їв курку, запиваючи холодним молоком, а баба дивилася на мене та мурмотіла щось, сплескуючи час від часу в долоні.
— Ой, Вітюнчику, а знаєш, у Григорашів сина вовки загризли.
Я спочатку не зрозумів, але потім щось наче кольнуло під серце.
— Як це? — спитав я.
— Отак. Петра Григораша, може, знаєш?
Я тільки мовчки покрутив головою та закусив губу.
— Вчора з