Веселка тяжіння - Томас Пінчон

Його життя прив’язане до минулого. Себе він бачив якоюсь цяткою хвильового фронту, що наступає на стерильну історію — відоме минуле, проєктоване майбутнє, а Джесіка була хвилерізом. Раптово постає пляж, непередбачуване… нове життя. Минуле та майбутнє на березі зупинилися, ось як він би це витлумачив. Але йому хотілося також і віри, так само, як кохав її, попри всі слова, — хотілося віри в те, що, хай би які були погані часи, ніщо не визначено, все можна змінити, і вона завжди зуміє відкинути темне море за його спиною, відкохати його геть від усього. І (самолюбиво) що отаким похмурим юнаком, який стійко вкоренився у Смерті, — надумав покататися зі Смертю, — разом із Джесікою він зможе відшукати шлях до життя і насолоди. Він ніколи їй не розповідав, намагався не говорити про себе, але саме такою була міра його віри, коли сьоме Різдво Війни накотило черговою атакою на його кістлявий тремтливий фланг…

Вона метушиться по гуртожитку, стріляючи у сусідок недопалки «Вудбайн», дріб’язок для штопання нейлонових панчіх, розсипає військові жартики для підтримання стосунків. Цього вечора вона буде з Джеремі, своїм лейтенантом, але хоче бути з Роджером. Але насправді не хоче. Чи ні? Вона не пригадує, коли востаннє так не знала, що робити. Коли вона з Роджером, у них суцільна любов, але якщо вона далеко від нього, ну, на будь-якій відстані, хлопче, отак, то ловить себе на думці, що він її пригнічує чи навіть лякає. Чому? На ньому, дикими ночами скакаючи верхи, догори-донизу, його прутень — її вісь, сама намагаючись не розм’якнути, аби не скапати воском зі свічки, не відпасти, танучи, на покривало, кінчаючи, тому лишень оте Роджер, Роджер, ох коханий, поки стане дихання. А поза ліжком, у блуканнях-теревенях, його гіркота, його смуток відходять у глиб Війни, зими: він так ненавидить Англію, ненавидить «Систему», вічно бурчить, каже, що після Війни емігрує, не потикає носа з печери паперового циніка, ненавидить самого себе… але чи хочеться їй насправді його витягувати? Хіба не надійніше буде з Джеремі? Вона намагається не надто часто роздумувати над цим питанням, але воно є. Три роки з Джеремі, наче одружені. Три роки — це не так і мало. Щодня щось відбувалося. Вона носила старі халати Бобра, заварювала йому чай і каву, шукала його погляд на стоянках вантажівок, у кімнатах відпочинку, на розгрузлих полях під дощем, коли всі паскудні й гнітючі денні турботи можна відшкодувати одним поглядом — знайомим, повним довіри, тієї пори року, коли слово звучить задля вишуканості або щоб трохи посміятися. І все це вирвати з життя? три роки? заради дивакуватого, зосередженого лишень на собі — ну хлопчиська, їй-бо. Курва, він, певно, має вже добрих тридцять, набагато старший за неї. Мусив же він чогось та навчитися? Вже досвідчений чоловік?

Найгірше, що й поговорити ні з ким. Уся політика цієї змішаної батареї, професійний інцест, хвороблива одержимість тим, хто що кому сказав навесні 1942-го, заради Бога Святого, під Ґрафті-Ґрін, що в графстві Кент, чи десь іще, і хто мав відповісти якось, але не відповів зовсім, і тим самим розпалив ненависть, яка пречудово буяє донині, — по роках наклепів, честолюбства й істерії довіряти хоч комусь бодай щось — справжнісінький мазохізм.

— Джес, у дівчини стрес? — Меґґі Данкерк уже в дверях, поправляє рукавички з крагами. По «Танною» свінг-оркестр Бі-бі-сі виграє спекотно-синкопову різдвяну музичку.

— Маєш цигарку, Меґ? — майже на автоматі, нехитрий процес, Джес?

Ну от…

— Гадала, тут щось типу дурнуватого кіно із Ґарбо, а не звичайний нікотиновий голод, вибачай, промашка, та-та…

Ой, та пензлюй вже собі.

— Думала про закупи до Різдва.

— А що Боброві подаруєш?

Зосередившись на пристібуванні панчіх, старенькі вже, вгору-всередину-вперед-донизу-всередину-назад отак мнемонічно ворушаться складки в пальцях, випрано-білий еластик розтягується прегарно й дотично до м’якого переднього згину її стегна, затискачі підв’язок поблискують сріблом під — чи то за — її лакованими червоними нігтями, ковзають далекими фонтанами за червоними фігурними деревами, Джесіка відказує:

— О. М-м. Та, мабуть, Люльку…

Одної ночі поблизу батареї, коли їхали Кудись у Кент, Роджер і Джесіка натрапили на церкву, горбик на темному узвишші, лампадно-світлу, що росла наче із землі. Недільний вечір, незабаром вечірня. Чоловіки в шинелях, клейончастих дощовиках, у темних беретах ковзаються на вході, американські пілоти в шкірі, підбиті смушком, кілька жінок на цокітливих підборах, у широкоплечих вільних пальтах, але без дітей, жодної дитини не видно, самі дорослі, чимчикують зі своїх бомбардувальних полів, стоянок аеростатів, дотів на березі, проходять під норманською аркою, аж кошлатою від обмерзлих пагонів лози. Джесіка каже:

— От я пригадую… — і замовкла. Згадує інші Різдвяні пости, засніжені, наче вівці, протитанкові їжаки за вікном, а ще Зірку, яка от-от знову готова вийти на небо.

Роджер з’їхав на узбіччя, і вони дивилися, як вицвілі сірувато-коричневі вояки йдуть на вечірню службу. Вітер пах свіжим снігом.

— Час додому, — сказала вона перегодом, — уже пізно.

— Може, глянемо, як там?

Оце вже її здивувало, очманіти, стільки тижнів дражнився, і тут таке? Його роздратування невіруючого щодо інших з Відділу Псі, які, на його думку, зі шкури пнулися, аби виставити його пришелепуватим, і його Скряджість, то сильніша, що менше днів лишалося на різдвяні закупи…

— Це ж начебто не твоє, — сказала вона йому. Але їй хотілось увійти, у засніженому небі загусла ностальгія, голос Джесіки готовий її зрадити, втекти до різдвяних співаків, чиї різдвяні гімни так хочеться послухати у ці святкові дні, що минають один за одним, голоси линуть понад замерзлими пагорбами, де міни висіяні густо, мов родзинки в пудингу… часто понад звуки талих снігів вітри, що мають віяти не крізь різдвяне повітря, але крізь густину самого часу, доносили до неї дитячі голоси, які співають за шість пенсів, і, якщо її серце не готове було вмістити всі страхи власної, а так само і їхньої смертності, принаймні, зберігалося побоювання, що вона почне їх втрачати — що одного разу взимку вибіжить поглянути аж до хвіртки, аби їх знайти, вискочить аж на дорогу, але марно, їхні голоси вже згасають…

Вони пройшли витоптаною у снігу стежкою, вона статечно взяла його попід руку, вітер поривчасто куйовдив її волосся, каблуки посковзнулися на льоду.

— Музику послухаєм, — пояснив він.

Сьогодні збірний хор цілком чоловічий, у широких горловинах білих шат видно плечі з погонами, обличчя майже так само білі, виснажені мокрими розкислими полями, нічними вартами, тросами, що гудуть від неспокійних ловців риби-сонця у хмарах — аеростатів, сутінками і