Небесний гість - Олександр Романович Бєляєв

— Так, це він. Дикун, точніше білий дикун, якого я знайшов у Гімалайських горах на висоті кількох тисяч футів.

Клотільда зробила різкий рух.

— Як цікаво…

— Справді, цей білий дикун становить надзвичайний інтерес для науки. Він не просто дикун. Це випадково уцілілий екземпляр зовсім вимерлої людської породи, останній представник людей, що жили багато десятків тисяч років тому і були, як я гадаю, прабатьками європейських народів.

— Ви його назвали Адамом?

— Це ім'я було дано йому жартома, а потім закріпилося за ним. Виключно цікавий екземпляр. Але… — професор Лікорн зітхнув, — якби ви знали, скільки завдав він мені клопоту й неприємностей. Попервах я, звичайно, не міг випускати його на волю. Його доводилося дресирувати, наче тварину. Але він нудився під замком. І тому, коли Адам трохи «цивілізувався», я почав брати його з собою на прогулянку. Адам дуже звик до мене, він відданий і слухняний, мов собака.

Коли я вперше пішов з ним у Люксембурзький сад, він буквально очманів од захвату. Я й незчувся, як він опинився на дереві і закричав од радості так, що перелякані діти з плачем кинулися врозтіч. Сторож окам'янів, побачивши таке блюзнірство. Іншим разом Адам стрибнув у басейн фонтана Карно — йому захотілося скупатися. На площі Згоди він видерся на статую коня, зібравши довкола себе натовп зівак…

Клотільда засміялась. Вона слухала професора з великим інтересом.

— Одного разу, коли ми поверталися з Адамом на візникові, йому набридло їхати повільно. Він схопив вожчика за комір, зсадив з козел, спритно скочив верхи на коня і помчав щодуху.

Клотільда знову дзвінко засміялась.

— Всього не розкажеш. І на мою голову сиплються протоколи, штрафи, судові процеси. Вулиця Шамполліона, де ми живемо з Адамом, була просто тероризована. Спочатку адміністрація Сорбонни виручала мене з біди, часом мені допомагало і Міністерство освіти. Але, кінець кінцем, їм набридло це. На щастя, Адам став розсудливішим. Він уже досить пристойно говорить по-французьки. Я вже радів, що його диким вихваткам настав кінець, коли це позавчора такий прикрий випадок з вами…

— Не говоритимемо про цей випадок, дорогий професоре. Розкажіть краще, як вам пощастило відірвати од рідних гір це двоноге звіреня і перевезти в Париж.

— Я готую до друку свій подорожній щоденник. Якщо ви цікавитесь, можу дати вам коректурні відбитки.

— Любий професоре, я така вдячна вам! Завтра ж надішліть. — Клотільда поривисто встала і потиснула Лікорнові обидві руки.

Наступного дня покоївка подала на таці вранішню пошту.

— Це щоденник! — вигукнула Клотільда. — Марі, сьогодні я нікого не приймаю.

Коли покоївка вийшла, Клотільда квапливо розірвала великий конверт, умостилася в глибокому кріслі і почала читати.

«11 червня. Коли я вирушав в експедицію на Гімалайські гори, один мій колега жартома побажав мені зустріти серед вічних снігів на гірських вершинах «живого однофамільця» [3] . Це побажання не здійснилося. «Снігове житло» [4] зустріло мене досить негостинно. З взагалі експедиція моя з наукового боку складалась не дуже вдало.

Я почав подорож з підошви південного схилу, що прилягає до провінції Ассам. У горах, вкритих унизу буйною тропічною рослинністю, водяться тигри, слони, мавпи. Яскрава зелень усіх відтінків, од світло-жовтого до темно-синього, розцяцькована ще яскравішими барвами квітів і птаства: папуг, фазанів, диких курей найрізноманітнішого забарвлення. Якби не хмари комашні та неприємна вологість, що ночами і навіть вдень здіймається із заболоченої низовини біля підніжжя гір, це місце можна було б назвати земним раєм.

Чудовий і другий пояс на висоті 1000 метрів із звичною для європейського ока рослинністю — дубами та дикими каштанами.

Вище 2500 метрів — уже царство хвойних дерев, а на висоті 5600 метрів власне і починається «снігове житло». Сюди тільки зрідка піднімається ведмідь чи гірський козел.

Як дивно стояти на вершині шести-семи тисяч метрів у крижаному повітрі, від якого перехоплює подих, і дивитися вниз, на зелений пояс тропічної рослинності. Надзвичайне видовище.

Але я прийшов сюди не заради красот природи. Я шукав «своїх однофамільців», сліди тих, хто мешкав у цьому «сніговому житлі» сотні, тисячі, мільйони років тому. Проте пошуки мої були невдалі. Himalaja ревниво приховувала свої таємниці під крижаними брилами.

Подорожувати тут надзвичайно важко. Гори урвисті, пересічені ущелинами. Вночі нестерпний холод. Зовсім немає палива — ні жмутка сухої трави, ні чагарників. Сніг та лід, і вічна німа тиша.

Провідники ремствували. Багато з них покинули мене після того, як один упав у прірву і розбився. Зі мною залишились тільки троє. Рубати лід, щоб розшукувати якихось викопних, було безглуздо. Єдину надію я покладав на допомогу природи: часом при обвалі скель чи крижаних брил відкриваються кістки первісних тварин. Але доля не дарувала мені такого щасливого випадку. І я вже почав думати про безславне повернення.

Та сьогоднішній ранок винагородив мене за все. Уявляю, який галас серед учених викличе моя знахідка.

Ось як це було.

Рано-вранці я самотньо блукав з гвинтівкою за плечима поміж обледенілими скелями.

Повернувши за стрімчак, я побачив таке, що аж здригнувся. Чи не галюцинація це часом? Кроків за двадцять біля скелі стояв спиною до мене двоногий звір. Інакше я не можу назвати цю істоту. На його голому бронзовому тілі був тільки плащ із звіриної шкури,